— Я ні до кого не відчуваю ненависти…
— У кожному разі ми сподіваємось, що ти вже не відчуваєш ненависти бодай до свого творіння, — Луцій промовив.
«Ти ненавидиш земну цю марноту», — кинув раб.
Цьому рабові не заперечиш, він казав правду, й лишалося тільки погодитись.
— Мабуть, я надто любив її…
— Творіння твоє… — замислено Луцій промовив, упершися ліктями в стіл і замислено приклавши перо до губів.
— Творіння твоє… люби його, як його любимо ми.
— Я спробую, Луцію… Та спершу нам треба, либонь, про видання подумати.
— За видання візьмемось одразу, як тільки допишеш поему… а доти навряд чи ти схочеш морочити цим собі голову…
— Видавати поему вам двом доведеться.
— Це і є те прохання, з яким ти до нас мав звернутися?
— Так, це воно.
— Дурниці! — досить різко підхопився на ноги Плотій. — Про справи свої ти подбаєш і сам, особисто, хоч ми й залюбки надамо допомогу.
— Ти не припускаєш і думки, що клопіт цей ляже на плечі вас двох?
Плотій важко хитнув — раз, удруге — своєю масивною, круглою головою:
— Можна все припустити, Верґілію… Але на такий випадок подумай про ось що: ми з Луцієм — два старі шкарбуни; то чи не краще було б підшукати на виконавця твого заповіту кого-небудь молодшого?
— Виконавцями я призначаю вас двох… так мені буде спокійніше, і я хочу зробити усі розпорядження зараз.
— Гаразд, ми вже нічого не маємо проти, — вельми охоче погодився Луцій.
— Ви маєте взяти на себе цей клопіт ще й тому, що манускрипт я відписую вам… ні-ні, не подумайте, буцімто це — моя плата за ваші послуги; просто мене потішає уже сама думка про те, що він буде у ваших руках…
Реакція на ці щирі слова була досить-таки несподівана: спершу на хвилю запало заціпеніле мовчання, а потім почулось глибоке сопіння, воно йшло із грудей Плотія, і було таке враження, ніби зараз він знову заплаче; а ось Луцій (ту звістку про гроші у духівниці він сприйняв хоч і з вдячністю, але все ж таки стримано, принаймні лишився спокійно сидіти) тепер скочив на ноги й чимдуж замахав руками:
— Манускрипт самого Верґілія, самого Верґілія!.. Чи ти взагалі розумієш, який він неоціненний — оцей твій дарунок?!
— Дарунок, що вимагає таких зобов’язань, — це не дарунок.
— О боги, ох-ох-ох, — зітхнув Плотій, одначе тим часом усе ж повернувся до тями і вже міг говорити спокійно. — Ох-ох-ох, але таке діло нам треба тверезо ще обміркувати, і не слід забувати, що манускрипт передав ти Авґусту і забрати назад його уже не зможеш…
— «Енеїду» я склав на честь нашого Цезаря… Тож йому і належить найперша, бездоганно написана копія; такий уже звичай, так я і розпоряджуся; саме тому він без зайвих розмов передасть вам ориґінал…
Таке рішення переконало Плотія, й він кивнув головою; та мав він іще один сумнів:
— А крім того, Верґілію, не забуваймо й ще про одне… річ у тім… я — чоловік простий, не поет…отож головні турботи, пов’язані з цим виданням, ляжуть на плечі Луція, а тому і твій манускрипт, як воно й подобає, має належати тільки йому.
— Слушно, — укинув Луцій.
— Слушно воно-то слушно, але ж для мене в усьому обидва ви — як одне ціле… а крім того, щодо поеми і зобов’язань, пов’язаних з нею, то кожному з вас доведеться ще скласти взаємне заповідальне розпорядження, і той, кому пощастить пережити другого, візьме всі турботи на себе…
— Мудро, — погодився Луцій.
— А що буде тоді, коли ми помремо обидва? Рано чи пізно це станеться…
— Це вже клопіт не мій, а ваш. Одначе ви зможете назвати тоді спадкоємцями Алексіса й Цебета: одного — як граматиста, а другого — як поета. Обидва вони молоді…
Плотій знов засопів, і сопіння його виходило аж із глибин нутра.
— Ох, Верґілію, ти ось нас обдаровуєш, та від дарунків твоїх аж душа вже щемить…
— Ще й не так вона в тебе щемітиме, любий мій Плотію, коли ти упряжешся в роботу, бо тоді доведеться прискіпливо вивіряти кожнісінький вірш, кожнісіньке слово, ба навіть кожнісіньку літеру… А праця така — не для тебе, та й сам я, по суті, лиш радий, що боги побажали звільнити мене від цієї мороки й перекласти її на Луція…
— Не святотатствуй…
— Так, тяжка буде праця, що ляже на плечі Луція, тому я за неї у своїм заповіті проситиму в Цезаря належної винагороди.
Луцій, однак, заперечив:
— Верґілію, це — не та праця, щоби брати за неї гроші; скажу тобі більше: я міг би назвати чимало людей, які мали б за щастя узяти цю працю на себе і за такий дозвіл з дорогою душею виклали б будь-які гроші… А втім, ти і сам про це знаєш.