— Дай-но…
Підпис поставлено, та його не вчитати, літери мовби наскакують одна на одну — певно, тому, що цю справу іще не завершено.
— Луцію, тут дещо потрібно додати… дещо додати., не можна пісень розривати…
— Я слухаю, любий Верґілію.
І Луцій, знов сівши до столу, наготувавсь нотувати.
— Пісні… їх розривати не можна, і я… я не дозволю нічого дописувати чи випускати… жодного слова…
— Але ж ти про це вже казав…
— Запиши… запиши…
Ні допомоги, ані підтримки; сили його полишали. Порожнеча уже не хотіла нічим поступатися, жоднісіньким звуком, жоднісіньким спогадом, навіть отим монотонним дзюркотанням води. Лише пальці живуть мовби власним життям: вони то блукають по ковдрі, то змикаються, то розмикаються, щоб зімкнутися знов. Пісень розривати не можна, розривати не можна нічого; це дуже важливо, хоч суть ще не в цьому, вона ще не в тому, що причаїлося в темряві. О, та й порожнечу — і ту розривати не можна, поки вона не віддасть того, що у собі приховує. А пальці це знають, бо блукають усе в порожнечі, чогось там шукаючи; вони порожнечу стискають, щоб віддала вона те, що приховує… І поки ці пальці в чимраз глибшому відчаї все стискалися і стискалися, воно таки сталось: поміж пальців, десь глибоко у порожнечі, ледь-ледь помітно, немовби тумани на небосхилі всі почали уже танути, замріло приблякле світло, хирляве, неначе зітхання вмирущої зірки; і відразу те світло привільним зітханням торкнулося вуст, зітханням омріяним і нарешті — о диво! — віднайденим:
— А персня віддайте Лісанію.
— Твого персня з печаткою?
Земному належне віддано; і було променисто, й нечутно, і легко:
— Істинно так… Лісанію.
— Таж такого нема взагалі, — хтось буркнув у відповідь, і, може, то був навіть Плотій.
— Хлопчині…
Етер. Повернення на батьківщину
Що там іще бурмотить? Невже це той самий Плотій, покровитель зі своїм бурмотінням, добродушним і впертим? О Плотію, хай воно не змовкає, о, хай не змовкає твоє бурмотіння, спокійне і заспокійливе, бурмотіння, що вибивається із невичерпних глибин плоті й духу; тепер, коли звершено працю, коли справу завершено, коли вже немає на що сподіватися, — о, нехай не змовкає оце бурмотіння повік! І воно далебі не змовкало, воно й далі тривало, це бурмотіння неспинне, що, мов лагідна хвиля, то набігало, то відбігало, і так хвиля за хвилею — і всі невеличкі, і разом усі розбігались вони неомірно широкими колами; воно просто було собі тут, і навіть не треба було прислухатись до нього, не треба було докладати зусиль, щоб монотонне оце бурмотіння затримати, та й саме не воліло воно, щоб його хтось затримував, бо воно поривалося далі, вливалось у дзюркотання джерел, у дзюркотання потоків, зливалося з ними в суцільну безбарвно-могутню течію, що несла спокій, — оце бурмотіння, саме вже носій, саме уже спокій, саме течія, що, омиваючи лагідно днище й облавки човника, пінячись, тихо плине вперед. Невідь звідки цей човник виплив, невідь куди він плив; не відштовхнувся човняр від жодного молу, із нескінченности у нескінченність плив човник, та суворо і неухильно тримався він курсу, твердою рукою керований, і якби вільно було озирнутися, то на кормі, либонь, можна було б стернового угледіти — помічника, що підказує курс заблукалому, лоцмана, що знає вихід із гавані. Та надійною поміччю й другом лишався і Плотій, бо він, принижений і воднораз звеличений, на себе узяв рабський труд весляра, і стихло його бурмотіння, стихло, передоручене всесвіту, і майже нечутним було його хекання у веслуванні цім легкім, без болю й натуги; мовчки він гріб-загрібав, руки зігнувши, занурював весла в безбарвно-бурмотливу, безмовну гладінь водяну, хоча, далебі, й не з таким зовсім запалом, якого від нього можна було б сподіватися; ні, весла ледь підіймалися й ледь опускалися, поринаючи тихо у вологу поверхню… Там, на носі цього їхнього човника сидів (а може, й стояв) Лісаній — хлопчина, що в цій переправі мав розважати його своїм співом; а Плотій — йому, як і будь-кому смертному, не вільно було озиратись назад, тож він не мав права побачити ані хлопчину, ані мету переправи, — Плотій і не озирався, про хлопчину й не думав, а лиш невідривно дивився простісінько перед собою, дивився повз пасажира на стернового, вказівок якого він мав дослухатись, а повз стернового дивився у нескінченність минулого, з якого вони припливли. Лишились позад береги, й те, що там, позаду, вершилося, було мов безжурне прощання з буттям і людською марнотою, прощання у вже переміненій неперемінності, прощання із розмаїтістю всього добре знайомого, з добре знайомими обличчями й образами, але воднораз і прощання зі склепом, що танув у сірім тумані, а також із Луцієм, що й далі старанно записував; щоправда, тепер він присунувся зі столом своїм так близенько до краю реальности, що на нього було навіть страшно поглянути — здавалося, він неминуче зірветься з високої скелі над морем; це було мов прощання з багатьма й багатьма, котрі там ще блукали і час від часу, як-от Горацій, а чи Проперцій, привітно кивали йому головою; добре знайомі обличчя, що повільно, безболісно віддалялись від нього, хоч іще й ладні його супроводити, а води, якими все линув і линув човник, рябіли всілякими суднами, й хоч серед них було зовсім мало таких, що пливли у зворотному напрямку, повертались до рідної, вже забутої гавані, зате сила-силенна траплялося тих, котрих із неї спровадили, — цілі флотилії, одна за одною, безліч, тож морю довелося розширитись, ще безкраїшим стати, щоб дати усім їм місце, і така неозора була ця безкраїсть морська, що сливе уже зникла межа між водою й повітрям, і судна пливли, наче просто у світлі, пливли так неозоро, що це всіяне суднами море, ця процесія суден, що посувалися до однієї своєї мети несповідимої, сама ніби й була вже тією метою; ця процесія сунула, мов череда, і її огортав, наче невидима хмара, м’який рокіт хвиль. Тут були усілякі судна: торгові й військові (з-поміж них і розкішна галера Авґуста — пурпурові вітрила, вся в сяєві золота), дуже багато рибальських човнів та інших, дрібніших суденець, а передовсім — цілі сонмища крихітних барок, що зненацька з’являлись то тут, то там, немов виринаючи просто з води; всі ці судна й суденця пливли у нескінченну далеч, пливли, хоч як дивно, всі з тою самою швидкістю, байдуже, що їх несло уперед — одна пара весел, як на крихітних барках, чи кількаярусна маса весел, як на галері Авґуста; всі вони просто летіли над хвилями, наче були невагомі, власне, наче їм і не треба було торкатись води взагалі, наче дано їм шугати понад поверхнею, і їхні вітрила напиналися туго, немовби під натиском невідчутних штормів, що здіймалися у безповітрянім просторі, бо в цей час панував повний штиль, і отой м’який рокіт долинав із нізвідки. Море котило одна за одною мляві, положисті, майже плескаті хвилі, тягучі і присмерково-сірі, й на цій олов’яній, проте ніжній-преніжній гладіні розпливалося те бурмотіння, розпливалось нечутно від чарів цієї присмеркової сили, що легенько-легесенько несла на своєму гладенькому дзеркалі процесію суден; перламутровою, хоч і блідою, мушлею розкривалось над водами небо, Плотій усе налягав на весла, й позаду лишалися звуки життя, що їх вітер доносив з далеких, майже невидних тепер берегів, позаду, вже в недосяжності лишались хорали гір, позаду, навіки позаду лишались наспіви флояри, позаду лишалося навіть відлуння отого наспіву, що колись пролунав у його власних грудях; усе, що він чув і що міг би почути, кануло вже в небуття, у небуття уже кануло і бурмотіння, й буркотінням було уже все, що було, і лишивсь недоспіваним тільки спів того хлопчика, золотою мережкою ніжно вплетений у небеса. Так ніби мовчання було іще надто гучне, запала вже нова тиша, тиша друга і глибша, тиша найвищого рівня, ця тиша гойдалась пологими, млявими, плескато-гладенькими хвилями, зависала, мов дзеркало, над дзеркалом вод; і дзеркало вод обернулось на щось уже нове, на щось тихоплинне, і в ньому всі судна й суденця, в далечінь відпливаючи, по собі не лишали вже борозен, і в тихоплинному цьому вже сливе не зосталося жодної краплі, бо на посушених веслах не виднілося жодної, і не спадала із весел жодна, і в перевтіленні цьому злилися водно й саме дзеркало, і віддзеркалення, тиша й відлуння її, злилися в якомусь проміжному спільному стані, де все відбувалось по-новому, одночасно і з тою самою швидкістю, ба навіть лунало усе одночасно, отож усе видиме, чутне й відчутне, хоч і лишилось позаду у невидимості, в нечутності і невідчутності давно вже покинутої, безповоротно утраченої нескінченности, — хоч і лишилось позаду, та все ж уціліло, і хоч назад воно кануло у безіменність, не втративши ані власного імени, ані власної суті, — все лишилось позаду й лишалось, однак, в сьогоденні, лишилось позаду, бо було перевершене, лишалося й далі, бо, перевершене, змін зазнавало і перевтілень, і ні на що не збідніло, бо так перевершений був сам уселенський простір у всій повноті своїй, з усім розмаїттям речей і людей. Були перевершені й одне за одним лишились позаду цілі череди суден, що вийшли у море немовби для того, щоб привітати і супроводити човника, але тепер, очевидно, свою місію сповнили і відставали одне за одним і не тому, що програли в з