Уже годі було щось утримати, та вже й не потрібно було нічого утримувати; вже не було суперечностей, і він, хто оце щойно ковтнув того трунку, він, Публій Верґілій Марон, тепер уже також не потребував свого імени, міг від нього звільнитися, як від одежі, міг дати йому потьмяніти і обернутися на звичайне знання, піти у крихке забуття, навдивовижу невинне і чисте, бо далі пливти, крізь нескінченність іще одну, він, хоч і не самотній, мав тепер сам. Тривога його вже не вабила, зустрічі вже не чекали. Самотнішим стало і світло, чистішим іще і невиннішим, ніж було досі; його заступила сутінь, дивна і дивовижна сутінь, і хтозна, чи довго ця сутінь тривала, бо хтозна, коли вона впала, і хтозна, коли мала розвіятись, бо сонце, схилившися над неозорим окраєм хвиль, неначе розгублене, враз завагалося в них упірнати і навіть застигло, мов зачароване Скорпіоновим образом, який його вабив; воно тьмяною плямою зависло в безхмарному небі, а довкіл нього мерехтіли міріади зірок. Час утратив тривалість, і понад порожньою тишею легким поковзом линув легенький цей човник; утративши швидкість, своєї мети не знаючи, а тільки її відчуваючи, човник, однак, не збивався із курсу, який визначав по зорях. Хлопчик стояв нерухомо на носі, огорнений сутінню, але постать його досить чітко виднілась на тлі небосхилу, такого ясного, що яснішого вже годі було й уявити; хлопчик випростав руку (хтозна, чи то він указував шлях, чи показував так свою тугу), всім тілом подався вперед, подався услід за цим жестом, немовби тягнувсь до мети, не в змозі її досягнути. Без вітрил і без весел, човник линув і линув, і чи можна було ще назвати усе це плавбою? Чи не була це застиглість, лиш видимість руху, створена рухом зустрічним зірчастого неба? Човник плив чи не плив — все одно це був стан проміжний на порозі знання, все ще стан проміжний, а на кормі нерухомо, спокійно сидів на своєму посту перевізник, і присутність його відчувалась щомиті, саме вона, як і доти, додавала тут певности, вона, а не постать хлопчини, надто примарна, надто непевна; ні, курс визначав перевізник, він, лише він, навіть коли їхній шлях насправді залежав від руху світил. Усе нижче і нижче схилялося сонце, догоряючи і обертаючись на темне огненне колесо; ще тьмянішим, попри безхмарну, незатуманену далеч, ставав його блиск, ставав таким тьмяним, що ясна ще передвечірня імла усе більше і більше переходила в сутінки ночі, й усе яскравіше іскрився зоряний простір. Поночіло, але ніч не настала ще; по-нічному бриніли уже співи сфер, безмовні, по-нічному тихіші, але й по-нічному багатші, просякнуті дзвоном безгучних кімвал зорянистого світла, і що повнозвучніше світло лунало, що чіткіше у ньому виділялись протяглі тони, то краще робилося видно хлопчачу ту постать, то ясніше вона виступала із темряви, і водночас виявлялося, що цьому сприяло й оте тихе світіння, що йшло від простертої десниці хлопчини й помалу, але усе владніше заполоняло усю цю картину.
Перстень, так, то був відписаний Лісанію перстень; хлопчик гордо підніс його вгору, і перстень тепер випромінював сяєво, що було на плечах у Лісанія, немов світосяйна накидка, і коли на початку це світло тільки скидалося на мерехтіння самотньої зірки у сірих чи то світанкових, чи то вечорових сутінках, на грані чи то займання, чи то згасання, то тепер воно стало немов провідним сіянням, що мріє далеко попереду, провідним зорянистим усміхом на хлопчачій долоні, піднесеній високо, щоб не згасало, тепер воно стало мов подихом солодкого спогаду з бездонних безодень земного просторища, де живе забуття, де котяться хвилями ширина, висота й глибина, де котиться хвилями час, де котиться хвилями біль від палючої спеки і крижаного холоду; й сам подих, породжений світлом від персня, омитий був хвилями спогадів, був ніжний, неначе відлуння, дитинний, неначе відлуння, і неминучим солодким відлунням печально-грайливо розкривався назустріч йому. Бо ніщо вже не мало ім’я, його іще мав лише хлопчик Лісаній, і спогад, що тепер невловимо і солодко пронизав цю безпам’ятну мить, той спогад у проміжному стані чуттєвости вже без чуттів, цей меркнучий відблиск колишнього того подвоєння і роздвоєння, до якого ще був причетний хлопчина Лісаній (бо таке мав ім’я), — той спогад розтанув у поклику, позаяк десь-то високо-високо вливсь у здогадне знання нової уже нескінченности, влився туди, де розпадається будь-яке інше знання, розлився, розтанув, як світіння від персня, лишившись, однак, у сяєві, що влилося в усмішку Лісанія, влилося у хлопчиків голос, що вже не хотів промовляти, у хлопчиків погляд, що вже в його бік не дивився, влилося у нього, як музика, що лунає без звуків, і тепер виливалося світлом із хлопчика, здогадним знанням про далекість і близькості, в одному поєднані, переливалося у мерехтіння сутінок, у мерехтіння сутінкового плину, який, не знаючи далекости й близькости, двоєдність щоразу поєднує в єдність, і споглядальника сповнює сяйво. О ці сутінки, о це проміжне царство, що минає і проминає, канучи у віковічність, о витікання й перетікання душі! Тим часом, хоч по-справжньому ніч іще й не настала, сутінки теж залишились позаду, і царство проміжне розтануло, щезло; повним блиском засяяли сонми зірок, під ними, низько-низько над овидом, спочивав уже сонячний круг — темний, холодний багрянець на тлі золотистого, залитого оловом, на тлі олов’яного, залитого золотом обрію, і здавалося, ніби той круг уже закотився за виднокрай і лише внаслідок якогось незвичного заломлення світла тепер відбивався на небі, бо, немовби під владою нижньої сфери, немовби у віддзеркаленні підокеанського власного шляху, покотився тихенько уздовж небокраю й, одне за одним сузір’я минаючи, поринув на схід, до того місця, звідки назавтра мав знову піднятись і новий принести ранок. Сонце сховалось у ніч, і важко було вже збагнути, щó це — самé сонце чи його віддзеркалення, і що, власне, рухається — сонце чи його віддзеркалення, і де воно рухається — у темниці земній чи на етерній свободі; і, перетнувшись, злилися в одну незбагненність двоє кружал — те, що вгорі, й те, що внизу, злились остаточно й велично у красі кружеляння зорянистої бані; і перевізник, немов їхній човник плив просто до сонця, немов воно й правило їм за мету, немов лиш до нього так палко і поривався Лісаній, — перевізник весь час стернував за кружалом, що жаром червоним пашіло, і ніс їхнього човника, що обертався повільно-повільно, незмінно дививсь на світило, воно спонукало його обертатися — чи то по-справжньому, чи то позірно, спонукало пливти — чи то по-справжньому, чи то позірно, і годі було розгадати цей рух, бо поки те діялось — уночі, а чи не вночі, — човник зробивсь неймовірно, навдивовижу довгим і весь час вочевидь довшав і довшав, це було видно і з того, як віддалялася і віддалялася постать хлопчини на носі, це відчувалось і з того, як усе меншала й меншала постать того, хто сидів за стерном на кормі, човник видовжувавсь в обидва боки, наперед і назад, і через це рухавсь дедалі повільніше, бо його швидкість збавляло і поглинало таке розростання, і внаслідок цього швидкість оберталась на ріст, на зростання, таке всезагальне й нестримне, що якби це тривало і далі, то і їхньому плаванню, і навіть самій оцій ночі остаточно настав би край, ба більше, весь вир перемін довкруги обернувся б на свою протилежність — незмінність; безкінечно уповільнював човник свій хід, і такі самі спокійні лишались небесне й морське склепіння, розпростершись у плиннім затишші недвижности, і в них відбивалося сяйво сузір’їв; тихі погляди сфер, самі у собі віддзеркалені, сіре око води, а над ним — ще сіріше й темніше небесне, двоє очей одне в одному, обоє розплющені — обоє так широко, що яснішала ніч і займалися досвітки, де немає вже часу, немає подій, немає імен, випадковостей, спогадів, немає вже долі. Він уже не лежав; поняття «лежати», «стояти», «сидіти» давно вже утратили сенс, не лишилось нічого, крім споглядання, німого й безплотного, крім плину у човнику, і хоч він почувався до нього усе ще прикутим, але вже й розкутим і вільним, і здавалося навіть, що спадають останні вже ланці, що нарешті збуваються давно згаслі у пам’яті, давно стерті із пам’яті передчування і лагідним леготом повертається спогад про вільне ширяння, яке він давно колись передчував; чимдалі глибшим ставало тепер бажання віддатися тому ширянню, втілити давнє передчуття у реальність, влитись у те ширяння самому, повернути навіки забуте, те, у чому, однак, живе передчуття прийдешнього, в ширянні полинути до мерехтливого сяяння персня, вільно в ширянні п