олинути аж до Лісанія, який сам-один тільки й мав ще ім’я, мав пам’ять і долю, ох, якби ж можна було у ширянні до нього полинути, до того, кого осявало проміння, хто, може, був і досі селянським хлопчиком, а може, вже й янголом, загорненим у остуджені вереснем крила й небесно-розчуленим; ох, якби ж можна було у ширянні до нього полинути, торкнутися крил тих і ще раз побачити рідний той образ, у ніжно-привітному сяєві зорянистого персня відчути розкриту глибінь цього образу, глибінь за глибінню його пізнавати; о, все глибшим ставало бажання, ця туга за тим, хто від туги страждав, ця туга за шумом рахманним колишніх струмків і потоків, за м’яким монотонним дзюрчанням, в якому лишилось минуле… До болю болюче бажання, в якому — вся боязнь розлуки, вся жага зберегти це останнє обличчя у пам’яті; до болю болюча туга, що впирається визнати останню цю істину, тремтить перед страхом розлуки, бо хоч як палко душа, передчуваючи будучність, жадає востаннє полинути вільно в ширянні, їй важко полишити проміжний цей стан, цю плавбу і цей човник і перейти до нескінченности нової; її тяжко гнітить заборона не озиратися на таку рідну й близьку нескінченність минулого, а ще тяжче — наказ остаточно зректися багатозначности того, що було, задля однозначности того, що буде. І хоч Лісаній так однозначно й так тужно простирав руку в прийдешнє, воно все одно зоставалося багатозначним, як багатозначним було і світіння навколо нього у віддзеркаленні й у віддзеркаленні цього віддзеркалення; червоно-розпечений був сонячний лик, мерехтіли сузір’я, місячний диск відливав тьмавим золотом, від персня лилося проміння без напрямку, і в одне невиразне мигтіння злилися колишнє й прийдешнє, багатогранно й багатозначно світіння мерехтливо-похмурих морів і небес змішалося зі світінням постаті доброго ґенія, що вказував шлях, і хоч образ його не мінявсь, як не мінявся і жест, у прийдешнє спрямований, він був увесь повен осяйної мінливости, всього його осявала глибока багатогранність і багатозначність того, що було та минуло, вся його постать безперервно мінялась, мінялися риси його; це були риси то Цебета, то вже Алексіса, а часом — на відміну від решти, ще невиразніше, мов швидкоплинний спогад, — з’являвся і образ Енея; і хоч усі образи були безіменні і їх раз у раз заступала неповторна подоба Лісанія, та саме у цьому і полягала спокуса в прийдешнім шукати минуле, саме це й спокушало, вперед пориваючись, обернутись назад, та, власне, була це вже і не спокуса, а нове знання, бо хлопчик ширяв у неторканім замежжі — не звабник, звичайно, і, по суті, уже й не проводар, він лише вказував шлях, вказував шлях уперед, і його вказівної десниці, щоб вона не опала, ніхто і ніколи не повинен торкнутись. Прощання… Далебі, це усвідомлене, це очевидне прощання було і в отій невиразній, ніби всередину зверненій усмішці хлопчика, і це прощання було обопільним усвідомленням кінця проміжного царства, усвідомленням ще однієї нескінченности, в якій їхнє плавання доходить останньої гавані, усвідомленням, що там, на кормі, сидить перевізник, цей лоцман, котрий дарує і поміч, і захист, і спокій, котрий тепер має стати останнім проводирем, одним-єдиним послужливим проводирем, бо лиш йому, попри все довшу і довшу відстань і всупереч їй, — лиш йому до снаги рятівною десницею обійняти згорьовану душу, щоб вона, у долоні сховавшись, пригорнувшись до неї, в ній зігрівшись, окрилена нею, лагідній волі скорившись, не знаючи страху, причастилася до усвідомлення і полетіла-полинула в напруженім просторі між безпечністю й тугою, полинула між нескінченністю і нескінченністю, — душу, що готова до усвідомлення, що прагне його й у своєму чеканні вже ні на що не чекає. У своєму ширянні тужливе передчуття уже починало сповнятися, ставати ширяючим сповненням. Ширяючи, як та постать хлопчини на носі, у спільнім ширянні до спокою прагло й самé усвідомлення, й самé їхнє плавання, і що довше тривало це спільне ширяння, що ширшими ніч ця і човник нічний цей ставали (ні, не знати, скільки тривало те спільне ширяння, не знати, як ширшали ніч ця і човник!), що глибше сіяння нічне просякали і повнили тіні, то більшою мірою постать на носі, ширяючи і віддаляючись, втрачала свої невиразні обриси, то більшою мірою постать немов оголялася, зливалась із зоряним сяйвом, зливалась із тінню-імлою, позбувалась одіння, ба більше — позбувалась усього й ставала геть-чисто прозорою. Так ширяли, злившись водно, ніч і хлопчик, прозорі-прозорі… Ще ні, але все ж таки вже… Що це було — передодень реальности? Чи передодень якоїсь вітчизни, що понад нею кружляли всі сонця, усі місяці й зорі, — вітчизни у сяянні й блиску? Туди вказував хлопчик, але там, куди він указував, був сяючий обшир без напрямків, саме туди ринув човник, хоч і лишався, по суті, на місці, бо в своєму зростанні уже вочевидь наближавсь до межі нескінченности; це було усвідомлення, нічне усвідомлення, іще не денне, лише усвідомлення майбутнього усвідомлення, і саме тому уже все ж таки усвідомлення повне, це був потік усвідомлення, той, що затоплює душу, потік більший і м’якший від потоків усіх водяних і етерних, хоч над ним і над ними так само незмінно здіймалась та сама небесна твердінь… Тиша, незмінна й готова, одначе, улитися в тишу вже нову, тишу величнішу, підготовлену до нової тиші; усвідомлення, незмінне й готове, одначе, обернутись усвідомленням новим, до нього ж таки й підготовленим; човник, що оце линув, немовби на крилах усвідомлення й тиші, линув високо-високо, немовби уже й невагомий, уже був і не човник, а був лише втілення ночі, яке в нескінченнім ширянні своєму вже сливе не торкалося вод, розчинитися ладне у нескінченності; вже й самé нескінченне, самé до спочину готове, злинало воно до нездогадних тих обширів, що, не маючи напрямків, обертаються на нескінченність, злинало назустріч веселці нічній, яка, також ширяючи-линучи, семибарвною брамою спочилого часу перевисала зі сходу на захід, у вічний потік поринаючи, його не торкаючись. Повільно-повільно, як сама ця майже нерушна плавба, повільно-повільно, як самé неквапливе сонце (туди наближаючись, звідки знову повинне було уставати, котилось воно усе тихше і тихше, ледь не спиняючись), — повільно-повільно, сливе непомітно танув, утрачаючи обриси, втративши обриси, човник, а попереду, там, де ще недавно виднівсь його ніс, там, у далекій-далекій імлі постать Лісанія відділилась від човника і перед ним полетіла-полинула, сяючи, полетіла-полинула в нічну височінь, полетіла-полинула, мов проводар, мов на вказівку десниці, мов провідна заповітна зоря; здавалося, ніч перед фатальним своїм завершенням надумала ще раз розкритися в усій своїй поцейбічній пишноті, і ще яскравіше засяяли зорі, й, немов на останнє прощання і проводи, повисипали вони ще рясніше, ніж будь-коли доти, повисипали востаннє в земній своїй величі, перетяті Молочним Шляхом; і хоча погляд міг вільно тепер озирнутися, він і так про них знав, знав про всіх до одної на їхній небесній твéрді, невимовно виразно він бачив всі зоряні образи, знав імена їхні, всі до одного, хоч і самі вони, зорі, й імена їхні давно вже перейшли до розлог забуття; краса, що давно перевершила всі вже красоти, друга просторінь зорянистої пам’яті у глибочіні першої, просторінь, що обертається довкіл холодного небесного полюса під охороною знаку Дракона; небесних світил така безліч, таке неймовірне багатство, і навіть давно уже зниклі іще раз, немовби із дзеркала, повиринали із водних глибин. На півночі владно постав мерехтливий гачок Скорпіона під пильним прицілом Стрільця, на сході свою іскрометну голову витягла довга Змія, а далеко-далеко на заході в чеканні прощальнім застиг, іще нетерплячіше, ніж решта світил, Аполлонів Пегас, той, що копитом відкриває джерела, — застиг на краю небосхилу, ген-ген на краю миготливих розсипищ; і до найдальших глибин небосхилу прозорі були ті розсипища, лише набули вже кристалічної сутности, й була їхня сутність на диво знайома і незнайома на диво, як і все, що в ній таїлося, і з найглибших глибин її, близько-далеких, далеко-близьких, прозирало усе, що в ній було, і чекань усвідомлених більшало серед розсипищ світил, до глибини відкривався усесвіт, не знало утрат ні пізнання його розпізнане, ні зоряний образ, якого ані торкнутися, ані розгледіти, ані докликатись, ані почути, але у світінні прозористім небесних глибин сутністю стала і постать Лісанія, летюча, голо-прозориста постать хлопчини, яка дивовижно, одначе, мінялася, вперед поривалась і залишалась, одначе, на місці, — образ доброго генія, зоряний образ, образ символу; ця постать також стала сутністю, стала самою властивістю іскрометного всесвіту, в розкрите склепіння якого вона відлітала, крізь розчахнуту браму сімох кольорів пролітаючи. І поки це діялось — поти навіть, як усе це сподіялось, — полум’яно-червоно зайнявся вже Змій, зайнявся увесь східний край небосхилу, жар червоний поглинув семибарвну веселку, вона вицвітала і танула, обертаючись швидко на смужечку кольору слонової кости, бо сонячна куля зійшла зі свого супокійного шляху, спроквола, сливе непомітно побралася вгору, немовби до решти позбувшись ваги, немовби зависнувши у невагомості, неспинним кружлянням зорянистої бані підхоплена, піднесена владним жестом летючого доброго ґенія, підохочена цим величавим дійством, в якому було все взаємозумовлене: рух уперед