— рухом стрічним, спокій — неспокоєм; усе тут було одне з одним пов’язане і переплетене, й одне в одному все віддзеркалене, бо відбивалося все ув основі властивостей самої сутности; це були воднораз переміна і спокій, такі перемінливі у своєму постійному спокої, спокійні такі у постійній своїй перемінності, але в тому й у тому такі непостійні, такі перемінно-спокійно в своїй непостійності, що з них народилась гармонія безмовної музики сфер, і лунала вона м’яким дзвоном литавр, який супроводжує денне світило на його сході, лунала, мов лірне бриніння слонової кости, що ним відлунював образ доброго ґенія, коли той відлітав до огненної кулі, і безмовна та музика надихала розсипища зір, і прокидалось від неї знання й усвідомлення у настороженім всесвіті. Жодна зірка не зникла, хоч світанок своїм дедалі яснішим світлом уже перевершував їхнє сіяння; всі до одної, немов зорянистий кристал, лишались вони на своєму склепінні — неминущий, невимовно ясний зорянистий лик, і постать доброго ґенія, що оце покидала кристалічне буття й відлітала до сонця, відділилася вже остаточно, відірвалася вже остаточно від образу, який розчинявся тепер і танув, а досі був човником; і ось безіменно відчужений хлопчиків образ, убраний у променисту опанчу власного блиску, осяваючись для переміни останньої і для дарування останньої ласки, звитяжний у цьому своєму усе яскравішому блиску, готовий до нових звитяг, дедалі чарівніший, з тим самим обличчям, але з новим ім’ям, — той хлопчиків образ став образом Плотії Гієрії; чи перелився у неї хлопчик, чи перелилася у нього вона, та стали вони одним цілим, злилися у тому вже мерхло-туманному дороговказному жесті, який Плотія перейняла від хлопчика, і перстень виднівся вже в неї на пальці. На схід… Її, нову проводирку, очікуючи, Змій — усі його кільця іскрились — ще вище ковзнув полум’янистою твердю небесною і, пронизаний сонцем, уже панував понад сходом, тоді як на заході, перед натиском дня відступаючи, мерхнув і танув крилатий Пегас, а з ним і їздець його, сам перевізник, бо важка його служба скінчилась і ланцюг перервався; стерновий відступив перед натиском сонця, до якого вів човника. О перевтілення, ти вже останнє! Образ доброго ґенія, давно колись посланий із нескінченности першої як втішливий спомин, а тепер, у нескінченності другій, перевтіливсь у дороговказну надію… Чи не пора вже і їй, коли настав день, навіки пощезнути? Чи не вернеться й вона вже додому, на батьківщину, в цю невідомість, до знання вищого на вищому рівні й таки ж задля цього знання? Тілом безплотним пливла вона у високості, мерехтіла, переливалася, наче була із слонової кости, зірками іскрилися коси у неї і маяли, мов прохолодні і ніжні омахи полум’я; відстань від неї чимдалі зростала, і рука вказівна з перснем на пальці торкалася вже недосяжного, вже торкалась небесної тверді, та ніщо не зникало, усе залишалося, скуте, немовби в полоні, уплетене в світло, що обернулось на день, так ніби це перевтілення й перше оте, якого зазнав, відлітаючи, хлопчик, злилися водно, спричинивши одне одного, породивши одне одного, розквітнувши одне з одного. День розквітнув, день був, день розквітав тим чарівним полоном, у власному світлі милуючись, перевтілений в себе самого; а світанкові вогні, з яких він устав і вийшов, тим часом вляглися, і довкола усе, що виднілося, опинилось в полоні чарівної непроминущости; перемінилось м’яке золотаве світло, опинившись в полоні блакиті небесної, підпираючи сяйвом своїм кришталеве склепіння дня, цей чарівний кристал нескінченности, і розмиваючи зоряний лик у щось неяскраве і ніжне, тож розсип сузір’їв, ясною блакиттю осяяний і в неї занурений, уже не світився, і ось уже й перстень (сріблясто-опалові зорі, принишкле сріблясто-молочне кружало місяця, небесне склепіння охоплює обруч з відтінком слонової кости, навіваючи спогад про сяяння ночі) — ось уже й перстень на пальці у Плотії втратив яскравість і блиск, повивсь ще ніжнішим серпанком слонової кости, скороминущість якого торкнулась і тої, що оце відлітала, обезбарвила подихом власним її милі риси й усе ж, в її подих свій подих вливаючи, піднесла її до кришталево-прозорої, остаточної безповоротности. Мерехтіння опалове у перламутровій сині… Чи вже скінчилася їхня плавба? Чи пора приставати до берега? Не потрібен тепер ні паланкін, ані віз; він плив у повітрі, він убрід переходив потоки, а довкола було безгоміння — влітку і взимку незмінно весняного — ранку, довкола все дихало тишею, спокоєм після турботного дня, спокоєм дихало плинне свічадо вгору на небо, спокоєм дихало небо униз на золочені води, спокоєм дихали одна на одну тверді земна і небесна — спокоєм сонця, і моря, і зір воднораз, і з дихання цього єдиного і нескінченно-весняного краєвиди постали, весняні краєвиди, коли під склепінням блакитним і сонячним, мовби підхоплений ним, ним породжений, але і його породжуючи, його несучи, з хвиль вигулькнув берег і виростати почав, зовсім уже не міраж і не символ, а справжня реальність, довгождана й неждана, — достеменне завершення шляху. А тоді — ще один повів, ще раз усе ледь відчутно гойднулось, і той повів його підхопив і поніс. Там, омита уранішнім світлом, стояла вже Плотія, прилинувши й тут опустившись раніше від нього, вона поспішала й тепер там стояла, на нього чекаючи, на того, хто линув за нею, а над головою у неї, як власність її і власність небесна, м’яко ряхтіла опалова зірка, ряхтіла, омита уранішнім світлом. І якби не єдина ця зірка, якби її світло м’яке не залило все небесне склепіння й, попри всю свою м’якість, не запанувало настирливо, владно в пробудженім, на диво природнім і дедалі яскравішім золотистім сіянні, то це, далебі, був би майже земний весняний світанок, тихе пробудження чистого, ясного життя; майже земна була постать Плотії, не огортала її вже опанча промениста, і не променилась рука її, і вже не було на ній персня. Та жест вказівний свій вона зберегла — жест, що указував на небеса, так ніби там, у тій зірці, що її осявала, вона і залишала персня, ніби сяєво персня сховалось назад у сяєво зірки, перевтілившись і поєднавшись із зоряним блиском, обернувшись на ніжну і вічну недремність.