Це місце на березі обрамляли дерева, їхні крони ронили на землю тіні, углиб суходолу плавно тяглася алея й немовби манила з собою, а вода, хоч її вічне дзеркало було і спокійне, грайливо й нечутно набігала на берег, по собі залишаючи білопінну вузеньку лямівку, і її шарудіння було ніби чутність у німім безгомінні; м’яке мурмотіння напливу, м’яке шурхотіння відпливу. Позаду зосталася водна стихія, попереду ждала земна, обидві безмежні, та безмежно й одна переходить у другу, прибуття, але ще не кінець цьому плаванню, бо вже не лишалось минулого й навряд чи було ще майбутнє, й хоч він під ногами й відчував тверду землю, все одно й не стояв, і не йшов, скоріш це була мов затримка у русі, коли нас несе вітер, а ми все одно зостаємось на місці, немов у полоні перед межею безмежности, в полоні на середині безмежній буття, яка в себе, в полон свій усе затягує задля єдности двох світів — того, що зовні, й того, що всередині. Мовчання нутра… Невже він нарешті проник у нутро, що в самому бутті? Тут ще здіймалося дерево — чи то в’яз, чи то берест, — та плоди там були золоті, невідомі, й коли крізь ріденьке гілля з високости проблиснула зірка, серед її мерехтіння замерехтів погляд Плотії, посланий вниз, її погляд-відлуння, її привітання й уклін, і тоді ця безмовна розмова обернулась буденною зустріччю, коли одне одного вже не повинні ані впізнавати, ані споминати, ані вітати, у цій розмові, запанувала погідна гармонія руху і спокою, невидима ні зсередини, ні ззовні, і не видно було, де брало початок усе це, не видно було, чи то ліс плив назустріч йому, чи то його щось несло до лісу, не видно було отієї розмитої грані поміж застиглістю і пориванням кудись уперед. Він приплив, але й приплиттю не було кінця-краю, і цей майже недвижний, та все ж таки плин над землею, надто легкий, здавалось, для ноги будь-якої, однак затяжкий для легенької ніжки Плотії, — цей плин навстріч плину зустрічному захопив, підхопив не лише його, але й Плотію, і обох проти їхньої волі, обох з їхньої волі, і Плотія згідливо, нерішуче і обережно ступала із ним нога в ногу; вона була гола, у своїй голизні чарівливо природна, вся повита цією природністю, гола, як отой хлопчик, отой добрий ґеній, з якого вона і постала, і непорочність її наготи потаємної пізнавала нечутний спів сфер, щоб і її він пізнав, — пізнавала, щоб розчинитись в його піднебеснім бринінні, у відлунні бриніння його, розчинитись нечутно й навіки. Голизна? Він також був голий і помітив це, власне, цього сам не помічаючи, так мало соромився він голизни своєї, й так само була непомітна голизна Плотії. Чарівлива була вона і зваблива, та він уже ледве чи й міг в ній побачити жінку, зате бачив усю її радше зсередини, всі чесноти її аж до самих глибин, і вже не плоть її бачив, а скоріше прозористу, наскрізь прозористу сутність, не жінку уже і не цнотливу дівчину, а радше усмішку, що все людське до життя повертає; він побачив відкритий для усмішки образ, що, сповнений болю через нездійснені приготування, піднісся над сором’язливістю і над самим собою, піднісся до зневаженого і зневажливого кохання; навдивовижу зворушлива і воднораз навдивовижу зимова була мила серцю ця усмішка, що немов закликала до зірки, завислої в цнотливо-холодному сяєві; навдивовижу холодне, майже дитинне супроти безстатевоцнот-ливої ясности було це бажання, ця туга полинути до невимовно ясних і далеких сфер. Та було у цій тузі, було в цьому заклику воднораз уже й звершення.