лась нарешті єднанням з самим собою, і з небом, і зіркою, тінню, твариною, травою і деревом, обернулась новим нерозривним єднанням із Плотією, новим пізнанням і самопізнанням у внутрішнім баченні. І позаяк одне в одному все відбивалось — душа, і тварина, й рослина, у цільності — цільність, у сутності — сутність, позаяк він і сам відбивавсь у потаємних глибинах єства Плотії, позаяк розпізнавав дитя й матір у ній, то розпізнав і самого себе, хто ховався під материн усміх, розпізнав батька й сина, що на світ не вродився, розпізнав Лісанія в Плотії, і Лісанієм був він сам, розпізнав раба в Лісанію, і рабом був він сам; правнука й пращура він розпізнав у злютованій єдності персня, що з руки Плотії перенісся на небесне склепіння і забрав із собою джерело осіяння, і в цьому він розпізнав усезагальне злиття по той бік планиди, променисте злиття всього сущого, всіх пластів його й ланок, розпізнав сутність усього сущого, що була і його власного сутністю, і не тільки його, а й сутністю душі Плотії, о, такою глибокою сутністю, що Плотії — хоч коріння вона була й іншого, хоч відбрунькувалась від іншого стовбура, хоч вийшла із іншого стада, — їй судилося все ж таки пристати до нього, пройшовши крізь усі дзеркала, крізь безліч дзеркал, щоб до нього прийти віддзеркаленням його суті й душі і в ній-таки знов віддзеркалитись; рівновага усього буття звершилась. І під покровом дзеркал — їх знов було безліч — він заснув, сам собі віддзеркалення. Але й уві сні пізнавав він і далі, він відчував, що злиття не вщухає, воно й далі триває, відчував, як дзеркальним потоком уливалася Плотія в його власне єство, в кожнісіньку часточку цього єства, у відчутне і невідчутне, — цільність, що вливається в цільність життя його, в кам’янистість його кістяка, в кореневищну пов’язаність з ґрунтом, у рослинне походження, у деревну волокнистість тканини його, у тваринність його плоті і шкіри; він відчував, як вона, Плотія, ставала частиною його самого, душі його, всередині прозрілої, відчував у собі її погляд, що, як і його погляд у ній, споглядав усе суще зсередини. Вервечкою предків, а також вервечкою внуків був його сон; низка істот, що їхні життя він прожив у віках, і низка тих, чиє сім’я носив у собі, переплелися, поєднались у короткому сні його єства, ввійшли глибоко в нього, ввійшли разом із Плотією, яка позбулася вже навіть ім’я; позбавлений простору віддзеркалений образ усього того, що поставало й ставало, народжений у самім сні, знов, віддзеркалившись, розгорнувся, однак, у просторі — тієї хвилини, як настало пробудження. Розгорнувся той образ ясного вже дня, коли він прокинувся; довкола у віддзеркалених сонячних відблисках товпились образи всіх істот, і над собою побачив він зірку, хоч рівновазі тепер наставати було уже легше й простіше, бо не було уже Плотії. Плотія зникла, але втратою зовсім не стала, вона просто зосталася в тому, другому просторі спогадів, навіки забута, повік незабутня; ніщо не змінилося, бо ніщо не утратилось, ніщо не могло утратитись, і Плотія, хоч його й не змінила, стала його невідривною часткою, — не лишившись, лишилася. А музика сфер безгучно лунала й лунала. Тільки усмішку саду, мандрувати яким він мав уже сам, ніби щось погасило, усмішка зникла, бо усміхається спокій, лиш він, більш нічого. А його спонукало блукати щось інше — чи то неспокій, чи то його пошуки. А може, причиною цієї тривоги стали тварини? Чи не від них ця тривога передалась і йому? Усе більше і більше тварин приставало до нього, щоб його супроводити, вони йшли зусібіч і нечутно ступали услід йому своїми ногами, копитами, лапами й лапками, — нечутне трюхикання й тюпання, і все ж таки рівна хода, нога в ногу, а правильніше сказати, якийсь одностайний, немовби в повітрі завислий, насторожений, примарно-тривожний марш, що захопив і його самого, спонукаючи пристосувати свій крок до нечутного цього тваринного маршу; і що далі вони простували, то більш на тваринну подібною ставала хода його, то дужче вершилося в ньому перевтілення на тварину, усе невідпорніше підіймаючись знизу, від самої землі, від його ніг, підіймаючись у його тіло, що прислухалося до ходи його ніг, і щось тваринне дедалі навальніше повнило тіло і обертало самого його на звичайну тварину на двох ногах, якою він себе і відчував, — тварина від самісіньких п’ят і до голови, тварина від голови до самісіньких п’ят, ошкірена паща, хоч він і не ляскав зубами, лапи з кігтями, хоч він дичини і не розривав, тіло все в пір’ї, а ніс гачкуватий, хоч він нікого й не дзьобав; і він, тварину в собі несучи, тваринне нутро ізсередини бачачи, чув і мову безмовну тварин, чув усе разом із ними, чув їхню розмову, чув і далі в собі німу музику сфер, відлунням принесену з бездоння підземного мороку, і це була злагода й згода із тим, що не було іще створене, що ще не прибрало подоби живого, що тривожно дрімає у темних глибинах усього тваринного і наскрізь проймає німу його мову. І коли доти розпізнавав він властивості сутностей — сутности вовка й лисиці, кішки й папуги, коня і акули, — то тепер, на додачу, відкрилася сутність також тваринного, іще ненародженого, сутність іще без властивостей, іще не оформлена, сутність, що лиш набувала властивостей, і, зсередини побачене, в безодні розверженій пізнанню відкрилося дно всього того, що лежить під тваринним і поза тваринним, — відкрилося як щонайглибший і найпотаємніший корінь тваринної сутности; і все, що довкруж силкувалося надто незграбним чи надто вертким язиком здобутись на слово, все, що, нестворене, скреготало зубами і рвало жили, домагаючись створення, — все це було не лише розмаїття без ліку тварин, що розпадалось на окремі особини, як дощ — на окремі краплини, а й цілісність, єдність, як поєднані в хмарі краплини, — волога, що випадає із хмари і від коріння, від його плетениці підіймається знову до єдности, і ту тваринну сукупність у її непрозорій прозорості він усвідомлював і пізнавав, себе відчуваючи всією тваринною суттю прозорого тіла свого, що оце простувало, приналежним до тієї сукупности. Прозоро струмилося світло, ще прозоріш лилось, пізнавати воліючи, світіння за небесним шатром — яса пізнання, що його провіщала застигла зоря і з високости посилала на землю, у царство прозорого сну чи безсоння, тож це світло розтривожило навіть тварин. Цілий день проминув у безперервному й марному цьому никанні на незмірному обширі, а як сонце схилилось до заходу, ця тривога поглибилась; сад від краю до краю, до гір і долин, аж до самої безмежности все повнився й повнився тривожним неспокоєм, а як сонячна куля, червоно-розпечена, опустилася нижче і вляглась на далеке крайнебо, з наближенням ночі почалось несусвітне: зненацька навала тварин набула одностайности, зненацька вона набула і мети, стала просто-таки всезагальною; тварини ішли зусібіч — з усіх схилів, лісів — і понад річками тяглися до великої тої води, і навіть риба пливла течією униз; усе мандрувало без страху, без поспіху, але мандрувало, либонь, за чиїмось суворим наказом, бо вслід за походом тварин річкові береги незагайно змикалися, знизу на землю невідпорно вже тиснуло буйне коріння, все росло, виганялося до неймовірних висот, кожна галузка галузилась і розросталася до непролазної хащі, над землею здіймалися випари первісних заростів, у яких могли жити хіба що тритони та саламандри, і навіть для птахів така гущина була надто густа, тож вони вили гнізда свої тільки у верховіттях; і жодна тварина з численних тих стад не загубилась дорогою, жодна не здохла, вони просто зникали, зникали у водах нічних, зникали в нічному етері, прилучались до сонмів лускатих, до сонмів пернатих, що населяють моря денні й нічні, простори денні й нічні. І він, хто мандрував разом з ними, він, ця двонога тварина, він, хто позбувся повік на очах, сну позбувся, хто мав риб’яче око і риб’яче серце, він стояв у прибережному мулі, звівшись на повний свій зріст, баговинням обвитий, весь укритий лускою, — якесь земноводне, що вийшло із водоростей, і сам як та водорість, лише музика сфер не змовкала йому, він чув її й далі, вона все лунала й лунала; бо зоставсь він людиною, він нічого не втратив, у ньому так само тремтіла невтрачена глибока жадоба людська мандрувати, і зірка далекого сходу так само сіяла над його головою. Так він очікував ранку, він, оце двоноге чудовисько — й усе ж, як-не-як, людина, що очікує ранку. І знов настав ранок, і на вологі тумани знов уляглося сонце; імлистим серпанком здіймались тумани з-над безкрайньої зелені, що, мов одна, мов суцільна рослина, заввишки як гори, важко дихаючи, розрослася, де був колись сад, а над нею — безхмарне склепіння, перламутрове в сірому світлі зірниці, трепетне дзеркало зеленого буйства внизу, воно теж важко дихало, як та рослина, й огорталось помалу все густішим туманом, щоб обернутись на хмару й опуститися вниз, а опалове сяйво зірок переходило в сіре. Він це бачив і ждав, що ось-ось піде дощ. Але дощ не пускався, хоча птахи літали низенько-низенько, цілі хмари пернатих та інших летючих створінь із нечутним пронизливим криком кружляли над нерухомою його головою, а нерідко й сідали на плечі. У ногах сновигали рибини, а він важко чалапав водою попід мулистим берегом, щось шукаючи, сам не знаючи що, та запевне не Плотію, радше, мабуть, те місце на березі, де вона зустрічала його; та вже нічого не можна було ні знайти, ані розпізнати, на рівномірно-зеленому застилі