одне з дерев не здіймалось над рештою, і він посеред мандрів своїх, які поза часом тривали, поблизу берега знову спинився, — чи то увагу його якимсь незбагненним чином прикувало це місце, чи то здолала його якась незбагненна, майже рослинна втома; і хоча руки у нього були мовби крила, на яких він завиграшки перелетів би через зелений цей застил, він, одначе, стояв і не рухався. Це було мов якесь передчуття нерухомости, що наближалася. Щось невимовно-небачене пурхало над головою, невимовно-небачене кишіло в ногах, подоби гігантських драконів шугали вгорі, поміж птахів, шмигали внизу, поміж риб — величезними зграями, величезні завбільшки, і верх перемішувавсь з низом, бо риба все новими й новими зграями злітала з води у повітря, а птахи все новими й новими зграями пірнали у воду, і одні й другі прибирали подоби драконів, і безперервно оберталися одні на одних, і мінялись лускою й оперенням. Чимраз більше і більше стиралась різниця між тим, котре літало, і тим, котре плавало, неначе те й те на очах із яйця лупилося, і здавалось, немовби усе те лускате й пернате царство саме поривалось назад, у безвиразну стадність, немовби воно тільки й прагнуло, щоб обернутися на безвиразну єдину масу, подібну до маси рослинної, у чиєму неозоро-зеленому застилі вже не вирізнялася жодна стеблинка; й хоч усі ті створіння ще і літали, чи ще і плавали, чи, як рослини, вже навіть чіплялися за морське дно, — кожне все ще у власній своїй неповторній подобі, вкрите пір’ям чи панциром, лускою чи шкірою, а чи з лапами, з кігтями, плавцями чи дзьобом, — в їхніх очах, в їхніх очах-неочах чи то ящірок, чи то тритонів прозирав уже погляд змії, і ця зміїність, якої вони тепер прагнули і набували, була мов остання, притаманна усім їм властивість усього живого, їхня сутність остання і спільна, рослинно-тваринна і первісна, атож, довселенська й остання основа властивостей, з якої створіння постали, щоб жити, і яка лиш одна їм слугує і життя запорукою, й творення. Все щільніше й щільніше летюча й плавуча та живність збивалась в густе і непроглядне скупчення, все більше і більше з’являлося в ньому чудовиськ, усе більше і більше звичайних істот оберталися там на чудовиська, все більше і більше зростала загроза чогось ще нествореного і довселенського, все більше і більше — аж до найглибших глибин своєї прозорости — ним повнились небо і море, бо чимраз очевидніше і очевидніше тепер ставало, що саме сюди все стікалося, що місце, де він спинився, наче всевладне якесь осереддя, зусібіч притягало до себе усе, що було притаманне живому. І відкрилося зору тоді і колодязне дно усіх вод, незглибима безодня їхніх джерел, колодязь в самому колодязі, і там, у глибині незглибимій колодязній, лежала, переливаючись усіма веселковими барвами, але й крижанисто-прозора, лежала, зімкнувшись у коло часу, осереддя ніщоти обвивши, сама змія. Джерело перетворень і змін, всемогутнє своєю незмінністю. Мов кратер, розширявся колодязь, зміїне кільце наче прагнуло до всеосяжности, й те, що наближалось до нього, застигало недвижно, — застигало усе, що літало і плавало, усе застигало під недвижним зеленим зміїним поглядом, що його посилала ніщота і що сам посилав ніщоту. Чи лишилися ще взагалі тут тварини? Чи не судилося їм у останнім своїм перевтіленні втратити ще й свою сутність останню, ставши бранцями недремного зміїного погляду? Так само застигло і сіре захмарене небо — монотонна застигла запона, з якої усе не хотів піти дощ, а за тією запоною повзло невиразною, блякло-мертвою плямою сонце по одвічно-застиглій орбіті своїй. І він, людиною бувши, лишившись людиною попри усю свою спільність із тим, що не сподобилося створення, він, опинившись у гущі цієї спільноти тварин, із яйця щойно вилуплених, і рослин, щойно з насіння пророслих, він, прилучившись до тих і до тих, убравшись у шати прозорі із пір’я, з луски, із листя і водоростей, — він і сам став частиною цього застиглого дійства, також застиглий у своєму чеканні, ні на що не чекаючи, також блякле вмируще створіння, але око людське його гостроти анітрохи не втратило, і він знав, що за хмарами схований зоряний образ. А сонячна пляма тим часом, проти ночі тьмяніючи, наливаючись сірим багрянцем, досягла уже нижнього денного пруга, і зірки спалахнули по-нічному яскраво й своїм мерехтливим промінням спромоглися — спочатку несміло, а далі усе пломенистіше — пронизати туманну завісу, й знов у повному складі й у повному блиску помалу посходили — не лише, певна річ, угорі, а й унизу, й тут розкинулись ще одним зоряним небом, його віддзеркаленням, що мерехтіло у чорноті і тиховодь, і осуги вологої заростів, обертаючи все на чорний, суцільний дзеркальний покрив, на суцільне склепіння, усіяне зорями; ніщо вже не розділяло потоки рослинний і водний, і вийшли моря з берегів і ринули в зарості, а ті — у моря, і поміж верхніми й нижніми зорями застигло витали тварини — мешканці вод і повітря. Нижнє склепіння зробилось відлунням зірок. А верхнє, чи не стало воно вже відлунням рослин? Єдність вгорі, єдність внизу; одну й другу несе це подвоєне небо, це подвоєне море, що поєднались у цілісність, одну і єдину, пророслу рослинами й зорями, вона увібрала у себе весь світ і себе увібрала у себе так глибоко, що в її обширах уже не лишилося — не могло вже лишитися — місця для жодної поодинокости, жодна не мала на це уже права, будь-яка там розпадалася і розчинялась: орел чи то бушля, крилатий дракон чи акула, кит чи тритон; тепер вони всі були лиш одне ціле, тільки покрив суцільний тваринности, тільки сутність суцільна, якою заповнився простір і яка все набувала і набувала прозорости, — тваринний туман, що в незримому танув, сам втрачаючи зримість, розчинявся у зорянім поросі, входив, усмоктаний, в пори рослин; вселенська тваринність вливалася в ніч, подих світу тваринний згасав, жодне серце уже не билось, і змія крижана розпалася, луснувши, — розпалась змія часу. І тоді ніч, яку вже не стримував час, враз перейшла в білий день, враз позбувшись часів, і до зеніту підбилося сонце, оточене опаловим розсипом зір, і всі до одної були вони тут, навіть був білуватий місяць, і так само, тільки багато-багато яскравіше, сіяло застигле світило сходу; таке ось вершилося у високості, тоді як у нижньому дзеркалі, так само враз і востаннє пішла в буйний ріст рослинність, пішла ніби в бій із корінням і стеблами, цими земними своїми путами, ніби силкуючись піднестися над самою собою і, покінчивши зі своєю рослинною суттю, здобути у наднезмірності справді тваринну окремішність і рухливість, бо, світлом раптовим зігріта, а також, очевидно, спонукана всім тим тваринним, яке в себе вона увібрала, але й не по-твариннім безвольна у своїй непогамовності, вдарила зелень із коріння свого, з прегустого його переплетення, вдарила, сама себе переростаючи, — з первісною силою бив оцей гумус буття, і його пагони й паростки, що ненастанно мінялися і обновлялися (хоч їх ще й тримали у своїх путах зміїсті оті довжелезні стебла, але пагони й паростки давно вже були не дерева, давно не билини, давно вже не квіти), — вони стрімко тяглися до недосяжности, вузлуваті й гладенькі, звиті в кільця і, як стріли, рівненькі, тяглися в своєму жахливому, небувалому буйстві; і він, кому вільно було все це бачити, хто міг все це бачити, хто мусив це бачити, він, зачарований цим переходом тваринного у рослинне, він прилучався до росту рослин, сам робився рослиною, робився рослиною всередині й зовні, просякнутий земельними соками, він робився корінням, деревиною і ликом, корою, галузкою й листям, і все ж залишався у плоті людській, і залишалось незмінним його людське око. Бо нехай відмирають одна по одній властивості, нехай перевершують одна одну всі сутності, а творіння від них відвертається, та око, допоки зорить уперед воно, завжди зостається людським, і, попри всі перевтілення, все суще йому зостається у забутті незабутнім, зостається для нескінченности другої, суще по-давньому й суще по-новому, і не згасає небесне світило. Він став рослиною, здатною бачити, та вороття він не прагнув, навіть не прагнув вороття до тваринного. Спливали години, що не були вже годинами, і без кінця тягся день, і безкінечно, лише безкінечно, не швидко і не поволі, кружляли своїми орбітами зорі, безкінечно посувалося сонце, без кінця все зростало довкола, споконвічне зростання без меж і без краю, і він, вже рослина, був причетний до цього зростання, такого споконвічного і безкінечного, що зникала межа між нерухомістю й рухом, і вони випадали із часу, зливались водно, втрачали відмінність і оберталися на потік спокою, зливалися у споконвічності так, що — знову враз, як перед цим настав день, — тепер із кружляння світил, із безкінечно рухомої нерухомости їхньої зненацька наринула ніч, мов первісний морок, що доти чаївся за предалекими зорянистими сферами, а тепер, попри те, що світила уже помінялись, ба навіть не гасячи жодного з них, наповнив склепіння буття безпросвітною чорністю; із найглибших глибин світів прорвалася темрява, та невтілена темрява, проти якої звичайна утрата світла, чи звичайна нестача світла, чи звичайна відсутність світла — ніщо, бо навіть щонайяскравіше сонце, навіть у самісінький полудень не годне ту темряву пронизати й осяяти; і тому, хоч сонце, незмінно й неначе незмінне, в усьому своєму незмінному полуденному блиску й тепер ще стояло в зеніті, обсипане міріадами зір, йог