ільне склепіння, усіяне зорями; ніщо вже не розділяло потоки рослинний і водний, і вийшли моря з берегів і ринули в зарості, а ті — у моря, і поміж верхніми й нижніми зорями застигло витали тварини — мешканці вод і повітря. Нижнє склепіння зробилось відлунням зірок. А верхнє, чи не стало воно вже відлунням рослин? Єдність вгорі, єдність внизу; одну й другу несе це подвоєне небо, це подвоєне море, що поєднались у цілісність, одну і єдину, пророслу рослинами й зорями, вона увібрала у себе весь світ і себе увібрала у себе так глибоко, що в її обширах уже не лишилося — не могло вже лишитися — місця для жодної поодинокости, жодна не мала на це уже права, будь-яка там розпадалася і розчинялась: орел чи то бушля, крилатий дракон чи акула, кит чи тритон; тепер вони всі були лиш одне ціле, тільки покрив суцільний тваринности, тільки сутність суцільна, якою заповнився простір і яка все набувала і набувала прозорости, — тваринний туман, що в незримому танув, сам втрачаючи зримість, розчинявся у зорянім поросі, входив, усмоктаний, в пори рослин; вселенська тваринність вливалася в ніч, подих світу тваринний згасав, жодне серце уже не билось, і змія крижана розпалася, луснувши, — розпалась змія часу. І тоді ніч, яку вже не стримував час, враз перейшла в білий день, враз позбувшись часів, і до зеніту підбилося сонце, оточене опаловим розсипом зір, і всі до одної були вони тут, навіть був білуватий місяць, і так само, тільки багато-багато яскравіше, сіяло застигле світило сходу; таке ось вершилося у високості, тоді як у нижньому дзеркалі, так само враз і востаннє пішла в буйний ріст рослинність, пішла ніби в бій із корінням і стеблами, цими земними своїми путами, ніби силкуючись піднестися над самою собою і, покінчивши зі своєю рослинною суттю, здобути у наднезмірності справді тваринну окремішність і рухливість, бо, світлом раптовим зігріта, а також, очевидно, спонукана всім тим тваринним, яке в себе вона увібрала, але й не по-твариннім безвольна у своїй непогамовності, вдарила зелень із коріння свого, з прегустого його переплетення, вдарила, сама себе переростаючи, — з первісною силою бив оцей гумус буття, і його пагони й паростки, що ненастанно мінялися і обновлялися (хоч їх ще й тримали у своїх путах зміїсті оті довжелезні стебла, але пагони й паростки давно вже були не дерева, давно не билини, давно вже не квіти), — вони стрімко тяглися до недосяжности, вузлуваті й гладенькі, звиті в кільця і, як стріли, рівненькі, тяглися в своєму жахливому, небувалому буйстві; і він, кому вільно було все це бачити, хто міг все це бачити, хто мусив це бачити, він, зачарований цим переходом тваринного у рослинне, він прилучався до росту рослин, сам робився рослиною, робився рослиною всередині й зовні, просякнутий земельними соками, він робився корінням, деревиною і ликом, корою, галузкою й листям, і все ж залишався у плоті людській, і залишалось незмінним його людське око. Бо нехай відмирають одна по одній властивості, нехай перевершують одна одну всі сутності, а творіння від них відвертається, та око, допоки зорить уперед воно, завжди зостається людським, і, попри всі перевтілення, все суще йому зостається у забутті незабутнім, зостається для нескінченности другої, суще по-давньому й суще по-новому, і не згасає небесне світило. Він став рослиною, здатною бачити, та вороття він не прагнув, навіть не прагнув вороття до тваринного. Спливали години, що не були вже годинами, і без кінця тягся день, і безкінечно, лише безкінечно, не швидко і не поволі, кружляли своїми орбітами зорі, безкінечно посувалося сонце, без кінця все зростало довкола, споконвічне зростання без меж і без краю, і він, вже рослина, був причетний до цього зростання, такого споконвічного і безкінечного, що зникала межа між нерухомістю й рухом, і вони випадали із часу, зливались водно, втрачали відмінність і оберталися на потік спокою, зливалися у споконвічності так, що — знову враз, як перед цим настав день, — тепер із кружляння світил, із безкінечно рухомої нерухомости їхньої зненацька наринула ніч, мов первісний морок, що доти чаївся за предалекими зорянистими сферами, а тепер, попри те, що світила уже помінялись, ба навіть не гасячи жодного з них, наповнив склепіння буття безпросвітною чорністю; із найглибших глибин світів прорвалася темрява, та невтілена темрява, проти якої звичайна утрата світла, чи звичайна нестача світла, чи звичайна відсутність світла — ніщо, бо навіть щонайяскравіше сонце, навіть у самісінький полудень не годне ту темряву пронизати й осяяти; і тому, хоч сонце, незмінно й неначе незмінне, в усьому своєму незмінному полуденному блиску й тепер ще стояло в зеніті, обсипане міріадами зір, його разом із ними зусібіч огортала по-нічному нічна чорнота — образ ночі, карбований на щиту ночі, — і разом із зоряним сонмом воно відбивалося зі своєї горішньої темені в дзеркалі темені нижньої, там його відображення двоїлось, нижнє сонце, нижній зеніт, два бранці світового колодязя посередині, у плинкій глибочіні якого гойдається сонячний відблиск, але води творіння знов підносять угору його, це чорнотою омите відлуння, що розпливається в плинній одномиттєвості. Зоряний лик угорі, зоряний лик унизу, а в двійній чорноті нічного склепіння подвійного знебарвилась зелень рослинних розливів, обернувшись земноводно-блідим мерехтінням, власним світлом рослинности, що стала для зору тепер майже прозора і видима аж до останніх своїх навісних розгалужень і буйних сплетінь. Таким самим прозорим і видимим стало сяйво коріння під землею і під водою, і разом зі стеблами й віттям, з навісною рясною паростю коріння невдовзі утворило суцільне безбарвне і дике плетиво, що навсібіч простиралось на нічному склепінні, навсібіч проростало, навсібіч розповзалося, навсібіч слало вусики, через всебічність оцю майже не маючи напрямку, як і сам нескінченний простір, — сам у собі завислий етерний чагар, що, верхнім сяєвом ваблений, все ж таки прагнув угору, вбік невидимих ліній узору, який творять своїми шляхами зірки і в який, мов праобраз, уписаний променисто-невидимий лик небес, що притягує всяке відлуння; вгору і вниз розростався тепер і колодязь душі, він довшав угору і довшав униз, промитий вологою і, осяяний власним, хоч іще й кволим, світлом, вже також прозорий і також на рослину вже схожий, уже майже й не шахта, а радше прозористе дерево, що обростає галуззям, сонця відлуння в своїх кореневих глибинах, повите осяйним ореолом незбагненного незвідного росту зірок і рослин, і вже важко було розпізнати, де межа між рослиною й зіркою, так ніби зорі й рослини почали вже зливатися в єдиний праобраз, так ніби відлуння зірок і відлуння рослин уже переплелися, зрослися і сплавились аж до дзеркальних глибин отих, де сходяться, втрачаючи межі, верхнє і нижнє небесні склепіння і змикаються в кулю всесвіту.