Невидимо-видимим було усе те, що вершилось із тими склепіннями, видимим, але недосяжним пізнанню; та він, споглядаючи це, він, також охоплений усім цим загальним зростанням, він, уже з головою поринувши в рослинну й тваринну стихію, — він теж розпростерся від одного склепіння до другого, розпростерся крізь уселенські зорянисті припливи й відпливи, і вже тваринним корінням, вже тваринним стеблом, вже тваринною кроною стоячи в царстві земному, стояв водночас і в далекім-далекім зорянистім етері, тож у ногах його, як у переплетінні коренів, лежав, схилившись до самого заходу, семизоряний образ Змії, а в серці, із ним суголосно, подвійним тризвуком іскрилось сузір’я Ліри; і вгорі над усім цим, у високості незмірній, аж до верхівки склепіння здіймалось чоло його, здіймалося аж до зірки на сході, хоч самої її й не сягаючи, — до зорі обітованої, чиє світло, його вірний супутник в дорозі, лилося із нескінченности, щоб відтепер завжди поруч, зовсім поруч, усе ближче і ближче горіти. Сам уже втративши образ людський, сам — лише крона, що споглядає, він задивлявся угору на зірку, задивлявся на образ небесний, що в себе ввібрав, перевтіливши, риси усього живого і поєднав лики людський і тваринний, — він задивлявся угору, у сонценосний, до сонця спрямований, сяйливо-прозористий колодязь душі, і його крона, розбурхана, мов океан, двигочучи мов океан, тримала в полоні вселенські простори, немов для єднання прийдешнього, і, саме в океанській стихії, саме у полоні океанського бурхання, влад йому бурхало серце, давно вже й не серце, о ні, а лише ліра — та ліра, у зоряних струнах якої нарешті ось-ось пролунає обітниця — хоч і не сама іще пісня, та вже її провість; час пісні настав, настав час народження і час відродження, час довгождано-нежданого подвійного руху, час пісні, коли замикається коло, час уселенської єдности на останньому подиху всесвіту. Це було готування, готування велике, величне в своєму напруженні, але ліра не озивалася, не могла ще озватись, не мала ще права озватись, бо єдність, в яку тут зливалося суще і бурхало, мов океан, від одного склепіння до другого, — то була єдність могутности рослинного росту, єдність у непорушній рослинній німоті під непорушним мовчанням зірок, то була непорушна вселенська тиша, непорушно безгучна навіть у страшній тій могутності, з якою вершилось єднання, бо в останнім зусиллі зростати усе, що проростало і сходило, напиналось і тужилось до останньої моці; блідо світилася в кожній рослині земна її сила, блідо ятрилось зусилля, з яким її крона прозориста тяглась до горішнього, найвищого краю склепіння пітьми, і кожна рослина у своїм натиску, у своїй волі зростати, усе покоряти — і небо, і зорі — така невгамовна була і нестримна, що й небо, мов чинячи опір цьому наглому натиску, мов чинячи опір цій рослинній стихії, здобулось на останній свій спалах, і прозирала в цім спалаху відчуженість опівнічного небесного образу, покірного сонцю й до сонця оберненого, і крізь сутність тваринну його ще чистіше, ніж будь-коли, чистіше, виразніше, ніжніше, смиренніше, прозоріше і блаженніше, ніж будь-коли доти, просяяла сутність людська, хоч і на згасання приречена, хоч і здоланна, хоч і навіки подолана, подолана натиском стихії рослинної, поглинена поглинальною силою темно-блідого підземного царства коріння; і образ небесний, заглушений етерними нетрями, танув, і танули одне за одним сузір’я, танули у віддзеркаленні власному, що до нього вознеслося, — танули в шлюбнім союзі, у цьому подвійному зникненні; та, незгасне в згасанні, не зникало сіяння ані жодної зірки, зберігалися всі до одного сіяння, і, ціле й незаймане, ринуло кожне у всеосяжне світіння рослинного царства; за сіянням сіяння навально вливалось у сіяння зустрічне, запліднюючи його неймовірною силою, усе більшою й більшою, і саме стаючи в нім чимдалі густішим, чимдалі яскравішим, поки нарешті і саме сонце ринуло у своє віддзеркалення, просто в прозористі омахи крони світового колодязя і також розчинилось, розтануло у віддзеркаленні й щезло разом із ним у палахкій, до високости спрямованій кроні осереднього в’яза, яка лиш на мить, на одну коротеньку, погибельну мить розгорнулась у повній пишноті розгілля свого піднебесного; розгорталась вона за склепінням склепіння, плодами увішана сонячнозлотими, а потім, одначе, немовби в німому зітханні, розтанула, щезла разом із зорями і віддзеркаленням зір, разом із сонцем і сонця відлунням, щезла в блідому вселенському свіченні рослинного всесвіту, небесами наповненого, зірками напоєного. Рослинна стихія сягнула всіх меж, у нестримнім зростанні своєму поглинувши обшири всі й небеса і ввібравши у себе міріади зірок; пересохли джерела в живодайнім колодязі середини світу, й обернувся колодязь на прохолодне світіння; рубікон залишився позаду. І всесвіт рослинний, знемігши від неймовірних зусиль свого натиску, на останньому подиху після свого вже останнього спалаху, з німим стогоном випустив дух; блідим світляним чагарем зависав він у мороці й уже його не осявав, хоч і був там ще видимий, бо сила зростати у нього вже вичахла, а разом із нею — і сила сіяти, його світло помалу поступалося мороку, зводилося нанівець і щезало у другій його нескінченності, так само, як доти у нескінченності щезали світовíй і колодязь, і крона; зів’яле, ослабне рослинне світіння поникло і в’яло спадало у морок, сочилось у його глибину. Первісний морок запанував над усім іще сущим, під його неподільною владою і неподільною владою його німоти опинилось буття, в якому замер уже подих рослинний і не оживало вже ані світіння рослинне, ані зорянисте; нерухомо, у бездиханно-німій рівновазі спинилися ваги часу, і в цій чорноті бездиханній, в обіймах німоти первозданної застигли, віддих гамуючи, плоть і душа. Первозданна стихія нічна, хоч і не вічна ще ніч, тіні свої згущаючи до нескінченности, хоч у ній іще й не розчинившись, ткала свою павутину; надто видимий був іще морок, щоб, як усе, що приступне чуттям, не таїти в собі своєї ж таки протилежности, і хай навіть навіки завмерли припливи й відпливи небес, хай навіть навіки завмерли і сéрця припливи й відпливи, ще один осяйний пломінець просотався із мороку, так ніби цей зберігав у собі хоч і тьмаві, та міцно поєднані відсвіти рослин і сузір’їв, цю кам’яно-первісну, вагітну одвічним мороком основу буття, і рослин, і сузір’їв; і морок іще раз піддався, звільнивши весь простір непевній ясноті, що скидалась на день, але днем не була, хоч була чимось більшим, ніж день, і простиралася над усім сущим, що не наділене ні подихом зір, ані рослин, ні тварин, — бездиханний вселенський день. Чорні, як ніч, у вселенському світлі без тіней порозкидалися плеса застиглих потоків та рік, і в них уже не відбивалося сонце; в цьому світлі без тіней по земному незмірному полю тяглися незмірно бліді, як сама ніч, і високі, як гори, цілі хащі коріння, яке так і не дало вже зеленої парості, засихало і гинуло. А сам він, позбувшися суті тваринної, позбувшися суті рослинної, сам він, створений з глини, землі і каменю, на зріст як гора, почварлива вежа-почвара, глиняна брила безформна, без рук і без ніг, здоровенний, безформний стрімчак кам’яний (і все ж таки крихітний супроти незмірн