ого земного щита, який під небесним щитом — ороговілі і скостенілі обидва, і нижній, і верхній — перед ним підіймався склепінням), — сам він натужно ступав по незмірній, скостеніло-скелястій рівнині земного щита — ні, він по ній не ступав, він плив понад нею, не плив, його понад нею несло, безликого і скам’янілого; і все ж таки він пречував, він бачив те світло за небесним щитом, так, він бачив, бо зірка на сході — він торкнувся її головою — опустилась в чоло кам’яне його ще одним оком, третім оком над тими двома, які в кам’яному полоні скам’яніли й посліпли, — третім, але уже зрячим, всевидющим, оком божественним і все ж таки людським. Усе рідшою й рідшою робилася зелень бліда величезних лісів, усе глибша і глибша знемога відчувалась у плетиві її земноводного гілля, все кволіші й кволіші ставали зів’ялі стебельця і до землі припадали, з якої колись вони виткнулись і проросли стрімко вгору; тепер вони сохнули і відмирали; й коли ця рослинна стихія прозориста до решти зів’яла й отак перейшла знов у землю, коли не лишилось нічого, крім голого каменю, що вкрив усю землю, коли вже цей камінь поглинув і все-все коріння аж до останнього прозорого вусика, тоді морок знову наринув на світову просторінь і знову став ніччю, світовою бездиханною ніччю з погаслим, обкраденим подихом, ніччю, яка й не була уже ніччю, а була чимось більшим, ніж ніч, була чимось жахливим, хоч жаху і не викликала, — таку величезну, страхітливу силу таїв у собі її все густіший морок. Вершилося це поза часом і поза тривалістю, без перемін, хоч усе іще й не остаточно, все ще відчутно і зримо, та вже воднораз і за гранню відчутного й зримого, за межами ночі й неночі, й, поки вершилося, він відчував, як розпадається все тверде і тривке, як земля вислизає йому із-під ніг, вислизає в незмірність, у забуття, вислизає в його нескінченність, в його безпам’ятно-пам’ятний потік нескінченности, який в одне ціле поєднує з праобразом образ і темінь земну в своїм плині знов обертає на плинну стихію; і злилися в єдине буття дзеркало неба і дзеркало моря, і постала земля, що стає світлом. І за незнаний відтинок одвічности те, що вислизнуло у нескінченність, знов повернулося світлом плинким на небесне склепіння, і небесне склепіння знов стало світлом; та повернення так і не стало нагадуванням, земля й камінь лишились забутими, забутим лишалося все, крізь що він прийшов сюди і з чого був створений, і безформність його велетенської постаті була у своїй прозорості така сама невловна, як світло, така сама невловна, як плинне вселенське склепіння — ця щонайпрозоріша тінь — навколо нього самого. Він майже суціль був лиш око, око на власнім чолі. Так він і линув поміж дзеркалами плавкими, линув у просторі поміж плавкими світловими туманами верху і плавкими потоками низу, і за туманами сховане світло одвічности відбивалось у водах, творячи і несучи єдність. Благодатно і м’яко стелились тумани, благодатно і м’яко котилися хвилі, а світло благодатно єднало обидві стихії, і здавалось йому, ніби він на великій-великій долоні, неначе на хмарі, пропливає крізь оцю сутінь, благодатну подвійно, крізь це буття, благодатне подвійно, — на долоні, м’якій, як у матері, і, як у батька, спокійній, а вона огортає його і несе усе далі й далі, навіки-віків. І раптом, немовби бажаючи ще глибше й душевніше зілляти водно благодатне єднання небес і землі, немовби бажаючи змити останній поріг поміж вологою земною й небесною, пустився дощ. Спочатку він лиш накрапав, стаючи все ряснішим, ряснішим, і нарешті перейшов у суцільний потік, що падав крізь простір, падав майже спроквола, несучи свою лагідну м’якість, свою неосяжну, як сама нескінченність, благодать сутінкову, і був цей потік всюдисущий такий і навальний, що годі було вже сказати, звідки рине вода — згори, а чи знизу; і морок настав цілковитий, і цілковитою стала єдність, в якій не було вже ні напрямку, ані початку, ані кінця. Єдність! Єдність без кінця-краю — навіть тоді, коли її морок зробивсь цілковитим і з нього іще раз просоталося світло, бо вершилось тепер таке: якраз серед мороку, немов від легенького доторку, немов від легенького подуву відслонилась запона небесної бані, й зненацька небеса засіяли дивовижним яскравим світлом, неначе суцільна зоря на всю широчінь небокраю, неначе суцільне око, в якому відбилось його власне око, і воно рівночасно було угорі і внизу, небо всередині і рівночасно зовні, рівночасно межа крайня внутрішня і крайня зовнішня, а посередині зблискував кристал єдности, що ввібрав у свою прозорість всю вселенську вологу. І обернулось тоді кристалічне сіяння на цілісність всесвіту, і в кристалічнім сіянні злилося у цілісність все небесне й земне, розливаючись у нескінченних і вічних заломленнях і віддзеркаленнях, бо первозданне світіння й було повнотою буття, первозданно засяявши в одному-єдиному зблиску його, і був то початок і кінець воднораз, і був новий початок, був чарівливий, мов той кристал, зоряний лик. Але де, де ж у цьому вселенському безмірі лик його власний? Чи його не ввібрала у себе кришталева посудина сфер? А може, він і сам опинився в ніщоті, поза внутрішнім світом і зовнішнім? І чи існував він іще взагалі — той, хто вже навіть не плинув, кого не тримала нічия вже долоня?.. О, він таки існував — адже він споглядав, він таки існував — адже він сподівався, чекав, і його споглядання, немов зачароване, променилось навстріч променінню небесному, він і сам був прозористий, мов той кристал, і чекання його, це сповнене туги чекання десниці, підтримати здатної й торкнутися струн уселенської прозорости чистої, щоб забриніло серце усесвіту, серце чекання і серце того, хто чекає, — це безнадійне чекання було водночас і чеканням самого кристала, його волі зростати, свідомим жаданням зростати, його прагненням до ще повнішої тиші, коли завмирає вже й подих; і непохитна така була воля кристала, таке непохитне передчування музики сфер, яка пролунати ще мала в майбутньому, таке непохитне передчування етеру, що в останньому спалаху всесвіту, в останньому спалаху світотворіння у морок іще раз ударило світло, іще раз розкрившись, однак, і саме перед ним, і обоє назустріч вони одне одному ринули, і злилися у єдність, що не була вже кристалом, а була тільки чорним-пречорним промінням, не була вже хоч би якоюсь властивістю, навіть кристала, а була чимось таким, що не має властивостей — світовою безоднею без меж і без краю, тим лоном, що породжує всі властивості; осереддя зорі розкрилося, осереддя кільця. Пологи ніщоти, що відкрилась очам невидющого; сліпота, що прозріла.