І цієї хвилини йому вільно було озирнутись назад, цієї хвилини він веління дістав озирнутись, і він озирнувся.
Цієї хвилини перед оком його, знов прозрілим, знов стала мінятись ніщота до нескінченности й ставати колишнім і сущим, вона знову розширилась до нескінченности і обернулась на коло часу, щоб це коло, розширившись до нескінченности, знову замкнулося; нескінчені були небеса, знов здійнявшись склепінням, нескінченно розкинувся нескінченний щит світу, обрамлений семибарвною аркою в нескінченних блуканнях у пам’яті. І знов стало світло, й став морок, знову день і знову ніч, знову ночі і дні, і знов нескінченність дала собі лад, набувши своєї висоти, ширини й глибини, і знову на тверді небесній означились усі її напрямки, на чотири всі сторони, і означився верх, і означився низ, означились хмари і море; і з лона морського знов постала земля, острів зелений вселенський, порістю вкритий, лугами устелений — у незмінності сута мінливість. І підвелося на сході сонце, щоб стати на шлях свій по небесному колу, і зорі нічні рушили вслід за ним, шикуючись одна за одною аж до північного полюса, у беззорянім серці якого тронує із вагами сама справедливість, осяяна хрестом променистим півночі. І високо-високо у вранішнім світлі шугали, облітаючи острів, орел і чайка, а з хвиль випірнали дельфіни і прислухались до безмовної музики сфер. Із заходу потяглася вервечка тварин, вони простували назустріч невтомному сонцю і зорям, простували на зустріч із ними, ці мешканці диких лісів і лугів, мирно об’єднані в дружнім союзі — лев і бик, ягня і коза з повним вим’ям, і всі поспішали на схід, щоб знайти пастуха зі сходу, всі тягнулись до лику людського. А в осередді світового щита, у нескінченній його глибині, там, посеред нескінченного людського буття й нескінченних людських турбот, востаннє, одначе і вперше, явилося зору: мирний спокій, у мирі та спокої лик людський, явлений в образі хлопчика в матері на руках, і обох їх поєднує любови журлива усмішка. Отак він усе це побачив, таким він побачив хлоп’я, такою побачив матір, і ці двоє були такі рідні йому і знайомі, що він міг би, здавалося, їх навіть назвати, хоча їхніх імен і не знаходив у пам’яті; та ще знайоміша, ще багато рідніша, аніж обличчя й ім’я, яке не спадало на пам’ять, була усмішка, що пов’язала обох їх, хлопчика й матір, і здавалося, мовби в усмішці цій вже таїться весь сенс нескінченного дійства, мовби усмішка ця провіщає сповнений сенсу закон: людської планиди чарівливо-страшні краса й велич, породжені словом і вже у самому своєму зачатті — сенс слова, і розрада його, і милість його, і заступництво слова, і рятівна його сила, і законність його, і відродження слова, й усе це іще раз спромоглося знайти і знайшло своє втілення у недосконалих — і все ж таки ще лише в них досконалих — земних образах і картинах звершень людських і турбот, в образах цих і картинах провіщених, у них збережених, і у віках повторятись приречених. Мудро й любовно прийняло в себе слово тугу серця і тугу думки, щоб велично їх у собі поєднати, і, саме ваговите, набувало ваги, приймаючи в себе тугу гостя, щоб він, сповнивши власний обов’язок, обернувся на сонце. І, поклик слова почувши, полились, задзюрчали річки і струмки, з м’яким рокотом накотився на берег прибій, від заграв над самісіньким обрієм півдня захвилювались моря, відливаючи легкою сталевою синню, і в глибині одночасся все нараз стало видно, все нараз стало чутно, бо, озирнувшися у нескінченність, яку позад себе залишив, він заглянув крізь неї у нескінченність того, що вершилося тут, у цю мить, він дивився назад і вперед водночас, прислухавсь до минулого і водночас до прийдешнього, і рокіт минулого, тонучи в незримій ріці забуття, виринав у сьогоднішнім дні, обертавсь на плинке одночасся, в якім зачаїлася вічність, прообраз всіх образів. І тоді він здригнувся, і величне було це здригання, сливе благодатне в своєму останньому, остаточному вияві, бо замкнулося часу кільце, й кінець став початком. У небуття канув образ, всі образи канули, і чувся лиш рокіт, що зберігав їх, незримих, в собі.