— В устах твоїх мова ця стала піснею.
Пісня, спів… Музика сфер, що оспівують самих себе, долаючи межі всього людського.
— Чи то не ти співав на нашому судні?
— Я слухав.
О материнська пісня ночі, яка лунала крізь ніч, яка вже давно відлунала, тебе так хотілося відшукати щоразу, коли новий день займався.
— Мені було стільки років, як оце тобі, атож, може, навіть трохи менше, коли я почав складати свої перші вірші, та такі плутані… Атож, так воно й було, я мав знайти себе… Мати моя тоді вже померла, в мені лунав лише її голос… То кого ж ти шукаєш?
— Навіщо мені шукати, коли це робив ти?!
— Виходить, я все ж таки опинився на твоїм місці, хоч ти й не схотів піти замість мене на свято? То, може, ти й вірші складаєш, як я колись?
На такому знайомому і близькому обличчі хлопчика промайнула заперечливо-непритомна усмішка; ластовиння на носі у нього також нагадало про щось дуже знайоме й близьке.
— Отже, віршів ти не складаєш… А я вже подумав був, що ти — один із тих, хто завжди намагається прочитати мені свої вірші чи драми…
Цих слів хлопчик, здавалося, не зрозумів або не звернув на них уваги.
— Твій шлях — поезія, але мета твоя — поза межами самої поезії…
Мета була поза межами темряви, поза межами минулого під материнським крилом, і хоч цей хлопчик і веде мову про якусь там мету, та що йому про неї знати? Він надто для цього юний; так, він став проводирем, та вабить його не така мета.
— Хай там як, а ти прийшов до мене, тому що я — поет… Чи ні?
— Ти — Верґілій.
— Я знаю… до того ж там, у порту, ти таки недвозначно кричав про це на весь майдан.
— Хоч це помагало й не дуже. — На обличчі у хлопчика знов промайнула пустотлива усмішка, кумедно поморщивши йому носа; поясок ластовиння на ньому зібрався в рясні зморщечки, й у сяйві од свічок зблиснули білі, рівненькі й міцні-міцні зуби; це була та сама пустотлива усмішка, з якою він там, на майдані, прокладав шлях поетові Верґілію, — та сама пустотлива усмішка з далекого, дуже далекого минулого.
Щось спонукало, щось змушувало його говорити, навіть якщо такий хлопчик, як цей, нічого й не зрозуміє:
— Ім’я — це ніби накидка, яка належить не нам; під нашим ім’ям ми зовсім голі, ще голіші, аніж дитя, яке батько бере на руки, щоб дати йому ім’я. І що більшою мірою повнимо ми власне ім’я своїм буттям, то чужішим ім’я це стає нам, то від нас незалежнішим воно стає, і то покинутішими самі ми стаємо. Немовби позиченим виявляється в нас усе: ім’я, яке носимо, хліб, який їмо, позиченими виявляємось ми і самі; нас, голих, одягли в щось чуже, і лише той, кому пощастить скинути з себе всю позичену сухозлотицю, лише той розгледить мету, лише той покликаний до цієї мети, щоб остаточно поєднатися зі своїм ім’ям.
— Ти — Верґілій.
— Я був ним колись і, може, стану ним знов.
— Ще ні — й усе ж таки вже, — мов на потвердження слів цих, злетіло з уст хлопчика.
Це була втіха, щоправда, лише така, на яку здатна дитина, — втіха, однак, не цілковита.
— Це — дім, де імена всі позичені… Навіщо мене ти привів сюди? Це — дім для гостей.
І знову та сама усмішка злагоди, дитяча усмішка, майже шельмівська, а проте сповнена глибокої обізнаности — дуже глибокої, можна навіть сказати, якоїсь позачасової.
— Я до тебе прийшов.
І, дивна річ, тепер його відповіді виявилось досить, так ніби це і була цілковита втіха; цієї відповіді вистачило навіть для другого запитання, яке, що було, мабуть, іще дивніше, ніби випливало із першого, — ще дивніше, позаяк було неминуче:
— А ти сам чи не з Анд? І куди ти ведеш мене — бува, не до Анд?
Він не знав, чи вимовив це запитання вголос насправді, знав лишень, що не хоче чути ніякої відповіді, ні ствердної, ні заперечної, бо хлопчик ані міг бути з Анд, ані не міг бути звідти, надто страшне було перше, надто безглузде — друге. Ні, не чекав він на жодну відповідь, і добре, що не дочекався; та яке нестерпуче було бажання лишити хлопчика тут, яке нестерпуче було бажання дихати на повні груди, дістати спокій і дати волю уяві; ох, це бажання вже саме по собі було уявою. Пломінці на свічках схилялися від легенького повіву повітря, що напливало, немов прохолодна, ніжна й глибока туга, випливало із ночі і вливалося в ніч; підвісний срібний світильник край ложа тихенько погойдувавсь на довгому ланцюжку, а за вікном понад дахами тремтіли й танули випари міста, переходячи в пурпуровий, пурпурово-фіолетовий серпанок у синіх і чорних, колихких і незбагненних сутінках.
Дихати, спочивати, чекати, мовчати. Випливаючи з ночі, в ніч уливаючись, пливе мовчання, пливе довго-довго, поки він зрештою уриває його.