Ніч нерухомо лежала, застигнувши в усіх своїх обрисах — У всіх близьких і в усіх далеких, скільки сягало око, замкнена в обширі цьому, замкнена в обширах далі і далі, розпростерта від безпосередньо видимого до безпосередньо невидимого, все далі і далі, за гори й моря, розпростерта в своєму одвічному плині аж до склепіння сну, склепіння, вже повік недосяжного; та плин цей, що витікав із серця, розбивався об межі того склепіння і знов повертався до серця, вбираючи в себе все нові і нові напливи туги, гасив навіть тугу за тугою, спиняв, щоб не гойдалася в сутінках, зоряну материнську колиску її першооснови, і, вся у сполохах темних блискавиць низу і світлих блискавиць верху, поділена на світло і морок, на чорноту і ясноту, два кольори мала хмара, подвійне було джерело, німотне й грозою насичене — без простору і без часу… О розкрита печера душі і світу, о незборима зваба землі!.. Так розверзлася ніч, і розлетілися сни буття; нечутно змивало і сутінки, і поезію, змивало все їхнє царство, падали стіни-відлунки сну, і рештки могутньої життєвої сили, осміяної німими голосами спогадів, обтяженої провиною і невиправданими надіями, опинились у хвилях потоку і, підхоплені ним, поринали у швидкоплинну ніщоту. Тепер уже надто пізно, лишалася тільки втеча; судно стояло готове, кітву піднято; було уже надто пізно.
А він все чекав — чекав, що ніч нагадає про себе іще раз, утішить його, прошепоче йому про щось остаточне і незворотне, що своїм джеркотінням ще раз пробудить у ньому тугу. Навряд чи усе це ще можна було назвати надією, це була радше надія на надію, і навряд чи від безчасся утеча — радше втеча від втечі. Часу не було вже, не було ані туги, ані надії — ні для того, щоб жити, ні для того, щоб помирати; не було уже ночі. Не було вже, по суті, й очікування — хіба нетерплячка, яка очікувала на нетерплячку. Він згорнув руки, й великий палець лівої руки торкнувся каменя на персні. Так він і сидів, відчуваючи коліном тепле плече хлопчини, який присунувся ближче, щоби зіпертись, але не зіперся, і йому так нестерпно схотілося розтиснути судомно зціплені пальці і непомітно, ніжно погладити чорну, як ніч, скуйовджену кучму дитячу, на яку він дивився згори, погладити і пропустити крізь пальці оцю нічну прорість, оце нічне людське тепло по-нічному м’якого, шелесткого волосся і віддатися тузі нічній за тугою; однак жодного поруху він не зробив і нарешті, хоч і важко було перервати оце заклякле очікування, проказав: