— Надто пізно.
Хлопчина поволі підвів обличчя — з таким розумінням, з таким нетерплячим запитанням у застиглому погляді, ніби щойно йому щось читали вголос і тепер він чекав на продовження; і тоді він, немовби у відповідь на те мовчазне запитання, неквапно схилив своє обличчя до хлопчикового, і ледве чутно проказав іще раз:
— Надто пізно.
Чи він усе ще очікував? Чи його розчарувало те, що ніч тепер незворушно застигла, що хлопчик тепер незворушно застиг і лише сидів, не зводячи з нього очей — сірих, дитинних, пильних і запитливих? І раптом воно прохопилося — нетерпіння, якого він так жадав:
— Так, пізно вже… йди на свято.
Зненацька він відчув себе старезним дідом; земна його суть нагадала про себе потребою подрімати, поринути в сон, нестерпучим бажанням забутися, не думати про оте «вже ніколи»; нагадала вона про себе і тим, що в нього відвисла щелепа, нестерпно почав душити кашель, і прагнення лишитись самому, без чужих очей, уже годі було стримати.
— Іди собі… йди на свято, — ще хрипкіше, ніж доти, промовив він, здіймаючи руку, але не торкаючись нею хлопчика (той нерішуче подався назад) і все ж таки ніби підштовхуючи його до дверей. — Іди… йди, — знов прохрипіло десь ізсередини крізь уже ледь чутне дихання, а коли потім він усе ж таки лишився сам, йому здалося, ніби в груди вдарила чорна блискавка, кашель вирвавсь на волю, в ньому змішалися кров і ніч, безвиразна якась мішанина, що стрясала і сковувала, розверзалася й лускалась, мішанина, від якої тьмарився розум, — задушна судома на краю прірви; опісля він сприйняв як диво те, що цього разу його до тієї прірви не кинуло, що й цього разу усе минулося, що він знов чує, як дзюркотить водограй у стіні, а свічки потріскують. Він спроквола доп’явся від крісла до ложа, впав на нього й лишивсь нерухомо лежати.
Перегодя, знову згорнувши на грудях руки, знову намацав камінь у персні, намацав крилату фігурку ґенія, вирізьблену в карнеоловій гемі, й завмер, прислухаючись, куди воно верне — до смерти чи до життя. Та згодом помалу йому стало краще; помалу, немов через силу, верталося дихання, спокій, мовчання.
Вогонь. Сходження вниз
Він лежав, прислухаючись. Час від часу, хоч тепер дедалі рідше і рідше, верталися напади кашлю, але кров’ю він уже не харкав; спершу він навіть думав усе ж таки покликати із сусідньої кімнати раба, щоб той привів лікаря; та кликати раба теж коштувало б надто великих зусиль, а присутність лікаря була б нестерпна. Хотілось побути самому, авжеж, нічого не хотілося так жагуче, як лишитись самому, лежати, прислухатися і вбирати, вбирати у себе всю повноту буття; цього хотілося найжагучіше. Він перекинувсь на бік і трохи підібгав ноги; голова на подушці, стегно вперлося у матрац, коліна одне на одному, ніби дві чужі одна одній істоти, а щиколотки, як і п’яти, були десь далеко-далеко. Скільки разів, ох, скільки разів він намагався уявити собі власну позу в ліжку! Атож, просто сором та й годі, що так і не пощастило позбутися цієї дитячої звички! Пригадалась виразно ота надзвичайно дивовижна для нього ніч, коли він, восьмирічний, уперше збагнув, що за дечим можна спостерігати просто навлежачки. То було взимку, в Кремоні; він лежав у своїй комірчині, а двері до тихого внутрішнього дворика — потріскані, причинялись погано — трохи похитувались на завісах, і чути було це аж моторошно; вітер надворі шурхав соломою, якою були устелені на зиму грядки, і звідкілясь — либонь, від брами, де під аркою погойдувався ліхтар — ритмічно, мов маятник, долітали слабенькі відблиски світла, знов і знов долітали, мов останнє відлуння нескінченного потоку, мов останнє відлуння нескінченного плину часу, мов останнє відлуння нескінченно далекого позирку, такого загубленого, такого обірваного у далині, такого напоєного далиною, що в ньому навіть відчувалась її загроза, тож дошукуватися, що є, а чого нема у власному «я», здавалося просто-таки зухвальством… І точнісінько так, як тоді, тільки вже усвідомлено і розважливіше завдяки тому, що це постійно, щоночі повторювалося й обернулось на звичку, — точнісінько так, як тоді, він намагавсь дошукатися, що є у власній плоті, а чого там нема, точнісінько так він і досі відчував у своєму тілі кожнісіньке місце, яким торкався ложа, і точнісінько так, як тоді, ввижалося йому, ніби пливе він на судні, й воно легенько занурюється у гребені хвиль, а поміж них розверзаються глибокі-глибокі безодні. Річ, звісно, була не в цьому, й зостатися на самоті йому хотілось тепер далебі не задля того, щоб знов поринути в оті дитячі спостереження, для яких цілком можна було при собі лишити отого малого нічного супутника; ні, йшлося про інше, куди важливіше, остаточніше і незворотніше, про щось таке, реальність чого, певно, дуже велика — така велика, що здатна перевершити навіть реальність поезії з її проміжним царством; ішлося про те, що було, мабуть, реальніше, аніж сутінки й ніч, і не лише реальніше, а через це і більшою мірою земне; йшлося про те, заради чого варто було вбирати у себе всю повноту буття, і дивувало лиш те, що все дитяче і другорядне не щастило притлумити в собі цілком, що картини дитинства, сотні й тисячі тих картин стояли перед очима, як завжди, за всіх часів, що в ланцюгах спогадів, у які ми закуті, перші ланки, мабуть, найважливіші, так ніби вони, саме вони — щонайреальніша із реальностей. Неймовірним, ба більше, сливе неможливим здавалося те, що та наша щонайреальніша із реальностей, якої лишень можна досягти, — всього-на-всього звичайнісінька картина-спогад! А проте в цих картинах — і благословення, й прокляття людському життю, лише в них воно здатне осягнути саме себе; незнищенні вони, ці картини, вони в нас від самісіньких стадних початків, давніші і владніші від нашого мислення, вони поза часом, в них минуле й майбутнє, злилися в них спогади й мрії, вони владніші, дужчі за нас. Він і сам, розпростертий на цьому ложі, — образ-картина самого себе, а образ-картина судна, яке на невидимих хвилях, пірнаючи в них, правувало до щонайреальнішої із реальностей, — то його власний образ, що випливав із пітьми, запливав у пітьму, потопав у пітьмі, він і сам — те неомірне судно, що воднораз — сама неомірність, він і сам був утечею, яка за мету оцю неомірність мала, він і сам був судном-утікачем, сам був метою, сам неомірний був, неозорий, немислимий; обшир безмежний — то обшир його власного тіла, на всю широчінь розпростертий підземний образ-картина ночі, тож він, утративши єдність людського життя, втративши єдність людської туги, вже давно не вважав себе владним над власним буттям, бо знав про усі ті окремі куточки і закутні, на які, очевидно, розпалось його неподільно розпростерте над нескінченністю «я», знав про всі оті полчища демонів, що владу над ним перебрали від нього самого на себе, поділивши його на численні свої сфери впливу; ох, то була пошматована, розтроюджена сфера змучених болем легень, і сфера лиховісної лихоманки, що з незнаних, недовідомих, розпечених до червоного жару глибин котилася хвилями аж на шкіру, і сфера бездонних нутрощів, а особливо — ще жахливіші сфери статі, і в обох кишма кишіли змії, і обидві — мов змії, переплетені поміж собою; то були сфери окремих органів тіла й кінцівок, ба навіть пальців, з їхнім власним непогамовним життям; й усі демонічні ці сфери — одні йому ближчі, інші — далекі, одні до нього прихильніші, інші — ворожі одна до одної і до нього самого (найближчі йому й найслухняніші були органи чуттів, зір та слух і їхні сфери) — всі ці сфери тілесного й надтілесного, сувора реальність міцного, як камінь, свого кістяка, — всі ці сфери з їхньою чужістю і крихкотілістю, з потаємністю їхньою і ворожістю, з незбагненною їхньою нескінченністю він усвідомлював, чуттєво і надчуттєво, бо всі вони, а з ними і сам він, немов за загальною згодою, пливли у широкому тому потоці, що сягає за межі всього людського й усього океанського, у тому на припливи й відпливи багатому потоці, який котить хвилі, котить вали вперед і назад, чий прибій, вертаючись до рідних країв, ненастанно б’є в берег серця, спонукаючи його невтомно пульсувати; єдність реальности образу й образу реальности, така бездонно глибока, що в глибинах її навіть геть неоднорідне збирається водно, ще не поєднане, але вже об’єднане задля прийдешнього відродження; о, прибій пізнання, що одвічно накочується на берег дедалі навальнішим потоком, несучи зародки втіхи й надії; о весняний потік, що породжує ніч, породжує втіху й надію, породжує простір; і він, знаючи про глибокий цей образ власного «я», знав і про те, що демонічну стихію здолає несхитна реальність, чий образ не відтворити, не описати, хоч він і охоплює вже всю єдність світів. Бо з образів аж випирає реальність, бо ре