Та й чи могло бути інакше?! Людина звелася на повен зріст, звелася лише вона, та, як лягає, випростується, щоб спати, кохати або помирати, — і навіть таким потрійним призначенням цієї пози вона відрізняється від решти земних істот. Душа людська, звівшись, зростати покликана, від коріння свого в буття темному гумусі сягає вона до зорянистої тверді, сонячним сяйвом напоєної, підносячи вгору похмуру свою, посейдонсько-вулканську основу, опускаючи вниз всю прозорість своєї мети аполлонської, і що дужче душа у своєму зростанні наливається світлоносною формою, що чіткішої форми вона прибирає, розгалужуючись і розгортаючись, мовби дерево, то більшою мірою здатна вона у своїй густотінній кроні поєднати темне зі світлим; та коли вже душа випростується, щоб спати, кохати або помирати, коли сама вже стає краєвидом розложистим, тоді їй вже ніколи сплавляти водно протилежності, бо у сні, у кохання, у смерті в неї змикаються очі, й тоді вона вже і не добра, і не погана, а самé лишень наслухання безмежне: розпростерта безмежно душа, безмежним кільцем часу охоплена, у своїм супокої безмежна, позбувшись потреби зростати, зростання не знаючи, як краєвид, що ним стала, разом із ним вона, як незмінна й незмінена сфера сатурнська, крізь усі часи простирається, від золотого віку до бронзового, ба навіть і далі, до нового повернення золотого, і завдяки своєму проникненню у краєвид, завдяки своїй закутості в земну стихію, в земні обшири, в неосяжності котрих розлучаються сфери небесного світла й земної пітьми, вона стає тою гранню, що розділяє ці сфери і воднораз поєднує, гранню поміж теренами верхніми й нижніми, незмінно належачи, мовби той Янус, одночасно обом — і тому, де зорі витають, і тому, де камінь важенний панує, етеру й геєні огненній належачи, у протилежні боки обернена, мовби той Янус, — безмежність, розпростерта без меж, мовби той Янус, сутінково спочила душа, що, наслухаючи й пізнаючи, віддає належне обом — непоєднаним верху і низу; навпаки ж, належного не віддає вона тому, не наслухає й пізнати не намагається того, що навколо чиниться, бо сприймає це не як зростання, не як зів’янення чи засихання, не як блаженство, не як тяготи, а скоріш як одвічне повернення, як одвічне повернення всередині буття свого власного, повернення всеосяжного Золотого віку, де без меж простилаються краєвиди душі і землі, вдих і видих яких не відрізнити один від одного, не відрізнити проростання і дозрівання, врожаї й недороди, загин і відродження, весну і зиму безмежности їхньої, вплетені у вічне повернення, охоплені кільцем вічно незмінного, а тому спокійно випростані, щоб спати, кохати або помирати… О, наслухання душі й краєвиду, бронзове і золоте воднораз, смерть злотовічно себе наслухає, не знаючи смерти.