ливості плину буття, і в плині своєму час, який, упадаючи в смерть, у ній розчиняючись і повертаючись до свого першоджерела, переходить незмінно у пам’ять єдину, в пам’ять світів, сотень і тисяч світів, у пам’ять Бога. Лише той, хто бере смерть на себе, спроможний замкнути коло своє на землі, лише в того, хто ока смерти шукає, не потьмариться око власне, коли доведеться поглянути в око Ніщоти; лише тому, хто вслухається в смерть, не треба втікати, тому вільно зостатися, бо тоді його пам’ять поринає у глибінь одночасности, а хто поринає у пам’ять, тому бринять звуки арфи саме тієї миті, коли стихія земна має відкритися навстріч нескінченному і невідомому, відкрита уже воскресінню й відродженню нескінченної пам’яті… Краєвиди дитинства, краєвиди життя і краєвиди смерти, вони — одне ціле у незмінній своїй одночасності, вони провіщають краєвиди богів, краєвиди першопочатку і першокінця, незмінно поєднаних дощедишною семибарвною аркою, над ними напнутою. О терени прабатьків! Багато чого відбувається тільки заради пам’яті і зрештою виявляється все ж таки дослуханням до смерти, й багато чого із того, що призначено смерті, — то всього-на-всього спогад пам’яті, боязко-тужний спогад, над яким ти тремтиш, щоб назавжди його не втратити. Саме так, не інакше було і з тим склепом, вітрами морськими овіяним, листям зеленим весняним затіненим, — склепом побіля позиліпського ґроту, з тією мало не на іграшку схожою оселею смерти, повною спогадів, дитячих спогадів, які він, сам цього не усвідомлюючи, переніс до того погідного саду, тож усе, що на батьківськім обійсті в Андах бачили очі його дитячі, тепер опинилося тут, тільки трохи в іншому, меншому вигляді; так, наприклад, під’їзна дорога до брами, яка стала тепер головною алеєю саду, так само двічі, як і колись, повертала, і ліворуч від неї росли ті самі лаврові кущі, а праворуч виднівся пагорб, де він грався ще хлопчиком, хоч тут цей пагорб увінчував не старий оливковий гай, як там, а всього-на-всього кілька кипарисів, а ось за будівлею (повитою там і тут пташиним щебетом, там і тут — велич і спокій) здіймалися в’язи — і тоді, і тепер пристановище самотности й миру; і, як тоді, коли він ще хлопчиком був, він міг би провести рукою по верхівках кущів живоплоту, так виразно зі споминів випливало минуле і так виразно й на всі часи незмінним поставало в уяві майбутнє, поставало зі смертю в кінці і з помиранням, метою усіх його мрій-наслухань від ранніх дитячих років, метою і джерелом його спогадів, ясних, незабутніх, спраглих пізнання, хоч образ склепу займав лише невеличкий, зовсім невеличкий куточок пам’яті в потоці минулого — такий собі крихітний, просто-таки на дотик відчутний острів, що майже випадково виринув зі своєю крихітною відчутністю, сливе на грані зникнення й далебі гідний забуття перед обширом цього шумливого потоку, що вливався в його ненастанне наслухання; ненастанно приносив потік йому незабутнє, роздольне, як хвилі, роздольне, як пам’ять, ненастанно, м’яко й велично, хвиля по хвилі, котилось на нього колись побачене, зринаючи у звуках арфи, у невимовно непроминущім, вічнім співзвуччі.. О милі серцю темниці юности, за мурами сховані й ладні щомить відчинити брами!.. І ввижалось, немовби струмочки усі й озера минулого вливались до цього потоку спогадів, дзюркочучи поміж духмяних лугів, поміж берегів, обрамлених трепетом очеретів зелених, безмежно чарівні картини-образи, неначе й самі — букети, дитячою ручкою нарвані, букети левконій і лілій, нарцисів, калюжниць і маків, картина дитинства на тлі стількома ногами сходжених і стількома поетами оспіваних краєвидів, картини батьківських теренів, що їх доводилось шукати повсюди, хоч би куди його закидала доля, картина-образ його власного, єдиного, повік непозбутнього життєвого краєвиду, о несказанний образ, про нього важко що-небудь сказати попри всі його такі яскраві й виразні лінії, попри всю його сонячність і прозористість, попри немеркно-ясну багатобарвність, що завше стоїть у нього перед очима, — образ такий несказанний, що, хоч би скільки разів він його описував, образ відлунював лише у тому, що не можна сказати словами, щораз лише там, де мова уже безсила, де вона вибивається за земні свої, смертні межі й, до невимовного прагнучи, виходить зі словесної оболонки, в царстві поезії вже тільки себе оспівуючи, на мить розтинаючи безодню поміж словами, від якої спирає і забиває дух, щоб, німотно завмерши перед її німотним бездонням, передчуваючи смерть у життєвім напруженні, показати цілісність світу і плин одночасности, в якій спочиває вічність. О мета всієї поезії, розплющене око мови, коли вона розчиняється в кожній фразі й у кожному описі, о миттєвості мови, коли в одночасність сама вона поринає, й уже не збагнеш, щó витікає з чого — спогади з мови чи мова зі спогадів! О, саме в такі хвилини і розквітав краєвид дитинства, відокремлюючись від себе самого, переростаючи й самого себе, й будь-який спогад, і будь-який початок і будь-який кінець, обертаючись на простенький, сільський пасторальний лад якогось там золотого віку, обертаючись на краєвид латинських джерел, обертаючись на реальність величного поступу послужливо-владних богів; звісно, то був іще не першопочаток, ще не першолад і не першореальність, але то був уже, мабуть, їхній символ, то був ще запевне не голос, що пролунає із чогось іще невідомого, з чогось невимовного і незбагненного, з чогось незмінно-надбожественного, але то був уже, мабуть, його символ, то було вже, либонь, ледве відчутне, мовби луна, передчування буття його і майже його підтвердження — символ, який сам є реальністю, реальністю, що стає символом перед лицем смерти. То були миті безсмертя, в якого прорізався голос, миті самого життя, що відділились живими від сутінків, і воднораз миті, в які найвиразніше проступає справжнє обличчя смерти, — дуже рідкісні миті милости, дуже рідкісні миті цілковитої свободи, невідомі більшості люду, миті, до яких багато хто прагне і яких дуже мало хто досягає… Та кому із цих небагатьох даровано таку мить затримати, кому доля судила схопити скороминущу скороминущість образу смерти, кому в безнастанних шуканнях і наслуханнях таки пощастить уявити собі образ смерти, той, позаяк образ цей істинний, знайде і свій власний образ, тому відкриється й образ власної смерти, й так він набуде і власного образу, і йому не страшне вже повернення в гумус безликости. Над буттям семибарвна й божественно лагідна перевисає до нього з дитинства веселка, щодня в новій подобі, щодня заново створена, спільне творіння людини і Бога, творіння слова, що зміцніло в пізнанні смерти. Чи не задля цієї надії він мусив терпіти нестерпні страждання свого зацькованого життя, що не знало ні щастя, ні спокою? Він озирався назад, на своє життя, сповнене зречень і покірности долі, яким не було кінця-краю й досі, озиравсь на життя, що не чинило спротиву смерті, зате вперто чинило спротив єдності і коханню, озирався назад на життя-прощання, що проминуло у присмерковому світлі потоків, у присмерковому світлі поезії, і цього дня він, як досі ніколи, усвідомлював, що все це на себе звалив заради тієї ж таки надії; можливо, він заслужив хули і насмішок, за те заслужив, що досі надії його так і не справдились, хоча задля них він доклав у житті так багато зусиль, що завдання його, яке він так прагнув виконати, йому обернулося надто складним, не до снаги, а може, поезія і її засоби для цього були взагалі непридатні; одначе тепер він збагнув і щось інше: тепер усе це не мало значення, ба більше, правомірність чи неправомірність завдання не має нічого спільного з його земним виконанням, і цілком байдуже — забракне чи не забракне у нього снаги, чи прийде у світ хто-небудь інший, дужчий від нього, чи в світі є, чи колись буде ще одна сфера, краща, аніж поезія, щоб завдання те виконати; усе це було неважливо, бо вибір робив не він. Певна річ, день при дні, безліч разів на день він ухвалював рішення й діяв за вільним вибором або гадав, що ухвалює рішення власною волею; одначе не вільний вибір, не власна воля визначали головну лінію його життя, її визначала повинність — повинність, що слугувала щастю й нещастю буття, була то повинність, прописана долею і все ж таки вільна від будь-яких приписів, повинність, яка прописала йому шукати власного образу в образі смерти, щоб на цьому шляху здобути свободу душі, бо свобода — то повинність душі, чиє щастя й нещастя залежить завжди від випадку, і він, скоряючись долі, покірно узявсь за її завдання.