Він трохи підвівся на подушках, щоб не так боліло у грудях, підвівся вельми обережно, щоб у розпростертих краєвидах власного «я», які, здавалось, обіцяли йому відкритися, не настав безлад, а тим більше, щоб вони не переплутались, як це буває, коли випростуєшся; потому помацав рукою поряд, шукаючи скриньку із манускриптом, і майже з ніжністю провів пальцями по шкарубкій шкіряній покришці; гарячою хвилею збудження віддалося у ньому відчуття трудів, настійливе відчуття відкривача, глибоке відчуття мандрівця на шляхах творення, і якби водночас у ньому не ворухнувсь і перед мандрами острах глибокий, огидливий острах людини, котра збилась зі шляху й блукає в нічних чагарях, цей на диво глибокий острах, що супроводжує будь-яку творчість, то гаряча щаслива хвиля у грудях затлумила б навіть готовність до смерти отих застережних болів, може, навіть зняла б ядуху, може, тоді він забув би про лихоманку й озноб, і вже ніщо не заважало б йому притьма сісти за працю, йому, ладному все почати спочатку, пам’ятаючи про те завдання, яке він повинен сповняти до останнього подиху і яке доконечне сповнить лише із останнім подихом. Ні, ніщо не могло б його стримати від роботи, ніщо права такого не мало — стримувати його від роботи, але все його стримувало, та ще й так, що він ось уже кілька місяців не міг завершити «Енеїду», й лишалося тільки одне: втеча і тільки втеча. І винна у цьому була не хвороба, не болі, до яких він давно уже звик і яким давно вже навчився давати раду, а радше якась невідступна, непоясненна тривога, оце боязке відчуття, ніби ти заблукав, ніби ти у безвиході, оце постійне, оце виразне, сливе непомильне передчуття загрози, постійне передчуття страшної біди, суть якої хтозна в чому й ховалася, яка хтозна-звідки й походила, яка хтозна-де і чигала — всередині чи зовні. Обережно, вкрай обережно дихаючи, він лежав нерухомо і вслухався у темряву. Свічки на канделябрі одна по одній догоріли й погасли, і стійко блимав лише невеличкий пломінець у лампаді біля ложа, яка від легенького подмуху повітря з тихеньким дзвоном іноді легенько похитувалась туди-сюди на срібному ланцюжку, відкидаючи на стіну м’які, мов крильця метелика, й плутані, мов павутина, колихкі тіні; і поки надворі помалу стихало те несамовите вуличне ревище й розсіювався пістрявий, глухий гамір, розпадаючись на сміх і регіт, нявкання й квакання, поки шум і гам свята розкладавсь на окремі звуки, обертаючись на тепер уже калейдоскопічну поліфонію дзвінких і глухих голосів, із майдану, як стало чути, рівним кроком рушили, своїм тупанням нагадуючи бумкання генерал-баса, військові загони, — ознака того, що охорона частинами вже поверталася до казарм; потім настала тиша; щоправда, невдовзі ця тиша (від неї якось дивно дзвеніло у вухах, адже й сама вона, власне, була тим дзвенінням) почала оживати, бо раптом здаля, зусібіч (а втім, звідки саме — із піль за містом, із піль аж у Андах?) долинуло стрекотання цикад, міріад і міріад створінь, міріадоголосий хор, нескінченний у тиші, що накрила собою всю нескінченність. Тихо, поволі вже зблякли й червонуваті відблиски залитих вогнями святкових вулиць, стеля в покої зробилася чорною, і на ній лише над лампадою звільна ковзала туди-сюди, наче маятник, світла пляма; а за вікном у чорній безодні застигли зорі. Що це було — неспокій, причину якого він намагався збагнути? І чому його все це так непокоїло, адже оті відчайдушно-несамовиті крики нарешті стихли, й хіба це не свідчило радше про те, що натовп нарешті-таки вгамувався? Ні, адже лихо зосталось, і тепер він його усвідомив, не міг не усвідомити: то було лихо ув’язненої людської душі, для якої будь-яке визволення — щоразу лиш нове ув’язнення.