ня, що проростає потойбіч усіх часів і просторів; о, кожному з нас загрожують непогамовні голоси і їхні щупальці, загрожують голоси-гілки й голоси-сучки, що переплітаються поміж собою і обплітають нас, що виростають одні з одних, угору вистрілюють і знов обвиваються одні навколо одних, демонічні в своїй самовільності, демонічні в своїй відокремленості, голоси миттєвостей, голоси років, голоси віків, що сплітаються в сув’язь світів, сплітаються в сув’язь часів, незбагненні і непроникні в своїй громохкій німоті, вологі від болючого стогону й тверді від осяйного шаленства цілого світу; о, ніхто не уникне такого одвічного рокоту, нікому його не оминути, бо кожнісіньке з нас, знає воно чи не знає, — й самé не що інше, як один із тих голосів, і самé часточка їхнього хору, часточка тої загрози, неподільно-злютованої і непроникної, яка в них чаїться… На що вже тут сподіватися! Нема порятунку нікому, хто заблукає у нетрищах, довкола ні стежки, ні просвіту, а якщо тільки спробуєш, якщо тільки зважишся своїми надіями сягнути за межі, туди, в неосяжну безмежність, де ще можна відчути і єдність, і лад, і всепізнаність усіх голосів, де можна відчути їхній великий, пророчий акорд, що збирає і гасить у собі голоси, акорд світової єдности, світового ладу, світової всепізнаности, який долинає відлунням з найдальших просторів, останній відгомін розв’язання світового завдання, то надія така, зухвала для смертного й відразлива для богів, ущент розбилася б об мур глухоти, сконала б у нетрищах голосів, у нетрищах пізнання, у нетрищах часів, сконала б у вмирущих зітханнях; бо недосяжне джерело голосів, що витікає з початку часів, воно сховане глибоко-глибоко під корінням усім, сховане під усіма голосами, сховане під усією німотою, недоступне для вод, що живлять коріння лісів, у ньому зберігається зоряний план єдности ладу і мови, невидимий оку символ усіх символів, адже безмірне й більш, ніж безмірне, розмаїття напрямків у надбезмірному просторі, безмірне число відокремлень, безмірне число роздоріж і доріг, і навіть безмежні простори мови і спогадів, навіть багатство їхніх напрямів і безкінечність їхньої власної відхлані — лише вельми бліде й невиразне, з бідних земних картин-образів зіткане віддзеркалення того, що не збагне жоден розум, що у своєму подиху зберігає весь сферичний простір і воднораз зберігається в кожній щонайменшій сферичній цяточці, вдихаючи й видихаючи само себе й само себе випромінюючи і поглинаючи, відблиск радощів від пізнання, такого символічного, що його майже неможливо пригадати, про нього майже неможливо повідати, його майже неможливо описати, — радощів, що промінням своїм випереджають будь-який час і будь-яку часточку миті обертають на безчасся: перехрестя усіх доріг, недосяжне на жодній із них, несхитно-вічна, вічно несхитна далека мета! Уже перший, найперший крок у будь-який бік цього переплетіння доріг міг би привести до тієї мети і, хоч би ти як поспішав, знадобилося б ціле життя й навіть більше, ніж ціле життя, потрібне було б життя нескінченне, щоб затримати бодай одну-однісіньку, нікчемну мить спогадів, знадобилося б життя нескінченне, щоб хоч на мить, на одну-однісіньку мить зазирнути у мовне бездоння! Наслухаючи ці мовні глибини, він сподівався дістати змогу дослухатися до смерти, сподівався вловити якесь знання, хай не знання, а натяк на нього, навіть туманний проблиск знання про те пізнання, яке вже по той бік пізнання земного, але й саме сподівання його було вже зухвальством через оте невловиме, що з бездоння лункими узгір’ями пробивалось нагору, — відблиск, що, по суті, не був уже й відблиском, по суті, не був уже й спогадом про відблиск, по суті, вже не був і відлунням спогаду, а був легким, як повів, повівом, таким невидимим, що передати його невидимість не до снаги було б навіть музиці, не кажучи вже про те, щоб виразити в цій невидимості передчуття незбагненної нескінченности; ні, пута цих нетрищ ніщо земне не розірве, жоден засіб земний не розв’яже це вічне завдання — розгадати загадку ладу і провістити її, прокладаючи шлях до пізнання по той бік пізнання; ні, все це — привілей неземної влади і неземних засобів, тієї виражальної сили, що перевершує будь-яку земну виражальну спромогу, привілей тої мови, що знялася б над юрмищем голосів, над усіма земними мовами, — тої мови, що була б чимось більшим, ніж музика, мови, що з трепетом серця, зі швидкістю удару серця дає оку змогу осягати пізнавальну єдність буття; для такого звершення потрібна далебі нова, ще не бувала, неземна мова, й підступитися до мови такої у нікудишніх віршиках було просто зухвальством — безплідними намаганнями і блюзнірським зухвальством! О, йому судилося побачити вічне завдання, завдання спасіння душі, йому судилося взяти в руки лопату, і він не помітив навіть, що змарнував на це ціле життя — життя змарнував, згаяв роки, втратив час і не тому, що був нездарою і невдахою, нездатним викопати бодай один корінець, а тому, що вже на саме рішення встромити у землю лопату пішло б усе нескінченне життя, ба більше, тому що смерть переганяє будь-яку душу, а саму смерть не наздожене ніщо, навіть за допомогою мови підслуханої і заздалегідь підслуханих спогадів; усемогутня смерть, усемогутні нетрища, з яких не вибратись і які жорстоко ув’язнюють заблуканого, безпорадний заблуканий, сам — лиш один безпорадний голос у чагарях розокремлености! На що ж тут іще плекати надію?! Чи не з діянь людських, хоч би де й хоч би як вони відбувалися, випливає доконче страх, властивий живим створінням, несамовитий страх, той, із якого темниць присмеркових вже не вирватись і не втекти, бо він — страх створіння, заблукалого в нетрищах? Глибше, ніж будь-коли, він усвідомив цей страх, краще, ніж будь-коли, він перейнявся повік непогамовним бажанням душі заблукалої взяти гору над часом, уникнувши смерти; краще, ніж будь-коли, він розумів невгасимі надії живих створінь, розумів, чого прагнуть і оті голоси — голоси без ліку! — там, унизу, чого домагаються своїм відчайдушно-нестямним риком, розумів, чому той простолюд так уперто, так невиправно-затято тримається своїх ницих пристрастей, розпалюючи їх своїм криком, вивергаючи їх своїм риком, виражаючи ним сподівання й переконання, що в тих нетрищах є надзвичайний, прекрасний, могутній голос, голос правителя, і їм досить до нього лише приєднатися, щоб у його відблисках, у відблисках слави й тріумфу, дурману, ночі, богоподібности Цезаря, в пориві, до останнього подиху сповненім дикої, волячої сили і рику, знайти все ж таки вихід земний з лабіринту буття свого, і він, усвідомивши це, він бачив, він розумів, він усвідомлював краще, ніж будь-коли, що власні його поривання відрізнялись від грубої, але щирої жадоби насилля цього очманілого стада, можливо, лиш формою і зневагою, тільки не сенсом і змістом, що він лиш приховував звичайнісінький, властивий живому створінню страх, який так само міцно сковував і його, що свій страх він лише маскував облудною тугою за всепізнавальною єдністю ладу, маскував суєтним, а тому двічі облудним вслуханням і наслуханням, що він просто відсунув аж на самісінький край земного надію на провідний, небувалий голос правителя — цю щонайземнішу із земних простолюдну надію, яка жила й у ньому самому, що він просто себе ошукував, гадаючи, ніби цей голос колись пролунає для нього ізвідти, від краю земного, і на неземний обернеться, цей привид його зневаги, полонянки усього земного і здобичі земної марноти; о, він розумів краще, ніж будь-коли, всю марність тваринних спроб вирватися на волю, розумів усю зацькованість і страх цих мас, що заблукали у часі й не уникли часу, розумів їхні потуги втекти, розумів, що йому судилася та сама доля, така сама невідворотна, така сама неминуча, судилося таке саме падіння в застиглу ніщоту, яка смерти не усуває, бо й сама вона — смерть. Ох, життя його було плутане й марне, бо шлях, яким він ішов, уже від початку вів у безвихідь, а сам він завжди був обтяжений усвідомленням того, що йде не в той бік, що на своєму шляху ще від початку заплутавсь, що блукав він навпомацки, кружляв у похмурих тих нетрищах, жив життям, повним зречень облудних і облудних прощань, під гнітом страху перед неминучим розчаруванням, яке, з тієї ж причини, що і надію, відклав аж на самісінький край життя, аж на самісінький край земного. І що ж, чи досяг він тепер цього краю, тепер, коли не зосталось нічого, окрім розчарування? Коли не зосталось нічого, окрім холодного жаху, що сковував і не давав дихати, — жаху смерти, хоч він його, може, й не визнавав, зате визнавав він жах інший, іще, може, й глибший — жах розчарування? Не зосталося нічого, крім заціпеніння, що облягало душу, мов загадкова, зорями послана кара за прогріх, крім цього веління безповоротности, яку визначає щось вище, ніж сама доля, прогріх, якого він не вчиняв і який, іще доти, як міг би вчинити його, уже був зухвальством, одвічно не вчинений прогріх, що одвічно чатував за плечима у нього, одвічно протистояв одвічному завданню пізнання, навічно на нього покладений, щоб він не бачив ані завдання того, ані шляху до його розв’язання, невидима кара в невидимім заціпенінні, прогріх і кара, щоб він не пробудився, щоб заціпенів час, заціпеніла мова, заціпеніла пам’ять, це наслухання сутінків, що заціпеніло в ніщоті, у порожнечі смерти; і ось його тіло самотою лежало тепер у такому заціпенінні, захиріле,