ому судилося побачити вічне завдання, завдання спасіння душі, йому судилося взяти в руки лопату, і він не помітив навіть, що змарнував на це ціле життя — життя змарнував, згаяв роки, втратив час і не тому, що був нездарою і невдахою, нездатним викопати бодай один корінець, а тому, що вже на саме рішення встромити у землю лопату пішло б усе нескінченне життя, ба більше, тому що смерть переганяє будь-яку душу, а саму смерть не наздожене ніщо, навіть за допомогою мови підслуханої і заздалегідь підслуханих спогадів; усемогутня смерть, усемогутні нетрища, з яких не вибратись і які жорстоко ув’язнюють заблуканого, безпорадний заблуканий, сам — лиш один безпорадний голос у чагарях розокремлености! На що ж тут іще плекати надію?! Чи не з діянь людських, хоч би де й хоч би як вони відбувалися, випливає доконче страх, властивий живим створінням, несамовитий страх, той, із якого темниць присмеркових вже не вирватись і не втекти, бо він — страх створіння, заблукалого в нетрищах? Глибше, ніж будь-коли, він усвідомив цей страх, краще, ніж будь-коли, він перейнявся повік непогамовним бажанням душі заблукалої взяти гору над часом, уникнувши смерти; краще, ніж будь-коли, він розумів невгасимі надії живих створінь, розумів, чого прагнуть і оті голоси — голоси без ліку! — там, унизу, чого домагаються своїм відчайдушно-нестямним риком, розумів, чому той простолюд так уперто, так невиправно-затято тримається своїх ницих пристрастей, розпалюючи їх своїм криком, вивергаючи їх своїм риком, виражаючи ним сподівання й переконання, що в тих нетрищах є надзвичайний, прекрасний, могутній голос, голос правителя, і їм досить до нього лише приєднатися, щоб у його відблисках, у відблисках слави й тріумфу, дурману, ночі, богоподібности Цезаря, в пориві, до останнього подиху сповненім дикої, волячої сили і рику, знайти все ж таки вихід земний з лабіринту буття свого, і він, усвідомивши це, він бачив, він розумів, він усвідомлював краще, ніж будь-коли, що власні його поривання відрізнялись від грубої, але щирої жадоби насилля цього очманілого стада, можливо, лиш формою і зневагою, тільки не сенсом і змістом, що він лиш приховував звичайнісінький, властивий живому створінню страх, який так само міцно сковував і його, що свій страх він лише маскував облудною тугою за всепізнавальною єдністю ладу, маскував суєтним, а тому двічі облудним вслуханням і наслуханням, що він просто відсунув аж на самісінький край земного надію на провідний, небувалий голос правителя — цю щонайземнішу із земних простолюдну надію, яка жила й у ньому самому, що він просто себе ошукував, гадаючи, ніби цей голос колись пролунає для нього ізвідти, від краю земного, і на неземний обернеться, цей привид його зневаги, полонянки усього земного і здобичі земної марноти; о, він розумів краще, ніж будь-коли, всю марність тваринних спроб вирватися на волю, розумів усю зацькованість і страх цих мас, що заблукали у часі й не уникли часу, розумів їхні потуги втекти, розумів, що йому судилася та сама доля, така сама невідворотна, така сама неминуча, судилося таке саме падіння в застиглу ніщоту, яка смерти не усуває, бо й сама вона — смерть. Ох, життя його було плутане й марне, бо шлях, яким він ішов, уже від початку вів у безвихідь, а сам він завжди був обтяжений усвідомленням того, що йде не в той бік, що на своєму шляху ще від початку заплутавсь, що блукав він навпомацки, кружляв у похмурих тих нетрищах, жив життям, повним зречень облудних і облудних прощань, під гнітом страху перед неминучим розчаруванням, яке, з тієї ж причини, що і надію, відклав аж на самісінький край життя, аж на самісінький край земного. І що ж, чи досяг він тепер цього краю, тепер, коли не зосталось нічого, окрім розчарування? Коли не зосталось нічого, окрім холодного жаху, що сковував і не давав дихати, — жаху смерти, хоч він його, може, й не визнавав, зате визнавав він жах інший, іще, може, й глибший — жах розчарування? Не зосталося нічого, крім заціпеніння, що облягало душу, мов загадкова, зорями послана кара за прогріх, крім цього веління безповоротности, яку визначає щось вище, ніж сама доля, прогріх, якого він не вчиняв і який, іще доти, як міг би вчинити його, уже був зухвальством, одвічно не вчинений прогріх, що одвічно чатував за плечима у нього, одвічно протистояв одвічному завданню пізнання, навічно на нього покладений, щоб він не бачив ані завдання того, ані шляху до його розв’язання, невидима кара в невидимім заціпенінні, прогріх і кара, щоб він не пробудився, щоб заціпенів час, заціпеніла мова, заціпеніла пам’ять, це наслухання сутінків, що заціпеніло в ніщоті, у порожнечі смерти; і ось його тіло самотою лежало тепер у такому заціпенінні, захиріле, старе і зморене, у страшному потьмаренні розпростерте над обширами його власного «я», які ставали чимдалі прозоріші і прозоріші, чимдалі танули й танули, порожніли все дужче, бо покидали їх навіть демони, ті обшири ставали все пустельніші і пустельніші й застигали, мов повибивані, наглухо затулені вікна… Не зосталось нічого, не зосталось нічого такого, про що можна було б згадати, бо все, що колись здавалось йому здобутком життя, непідвладним часу, гідним того, щоб про нього згадати, постаріло ще швидше, ніж він, постаріло до нього, забулося, щезло, кудись кануло, й чи то було воно, чи не було його — хтозна; і постаріли, померхли, відмерли колись такі надзвичайно яскраві, мерехтливо-прозорі картини життєвих його краєвидів, відмерли й опали вірші, якими він обвивав ті картини; все це розвіялось, мов сухе листя, про яке вже не згадуєш, хоч іще й знаєш; воно віджило і розвіялось разом зі своєю порою року; забутий шелест… Стільки, ох стільки було такого, що минуло давно й що минуло недавно, минуло в тисячогранному розмаїтті й мільйоногранній неповторності, але ніколи ніщо не проникало йому в саме серце, ніколи ніщо не могло заполонити його єство цілком, не замкнулося ще кільце його пам’яті, й у нього ніколи ніщо не проникне; все, що йому доводилося переживати, він ураз відкидав як таке, що непережите, і воно лишалося незавершеним, так само, як нічим, незавершеним лишилось і нескінченне його завдання, спіткнувшись уже на першому кроці, і крок цей так і зостався незробленим, хоч і тривав уже ціле життя, так, тривав навіть досі, ба більше, вже від початку він був приречений лишитися незавершеним, застигнути у нездоланно-жаскому паралічі, який не давав ані вперед посуватись, ані вертати назад, позаяк за першим незробленим кроком уже годі ступити другий, бо відстані поміж окремими життєвими митями виросли до неосяжних, нездоланно-порожніх просторів, і звідси вже не може початися жоден рух, ні швидкий, ні повільний, бо взагалі вже немає продовження, вже не продовжити ані завершене, ні незавершене, ані замислене, ні незамислене, ані висловлене, ні невисловлене, ані написане, ні ненаписане… О боги! Адже в такому разі й «Енеїда» залишиться недописаною, залишиться без продовження, без завершення, як і все це життя! Невже так призначили справді зорі? Невже справді така доля поеми — доля незавершеної «Енеїди», його власна доля? Невже це можливо, ох, невже це можливо?! Розчахнулась важенна брама страху, й за нею постало могутнє, всеосяжне склепіння жаху. Щось моторошне охопило його воднораз зсередини і ззовні, щось огидно чуже підняло, підкинуло вгору, рвучко і люто, завдавши нестерпно-болючого болю, шарпонуло з усією страшною, дикою силою, що рве жили, забиває дух і вкидає у розпач, як це буває від першої блискавки на початку грози, щось пронизало все його тіло, здавило у горлі, смертю загрожуючи, смерть несучи, і все ж таки й далі приточуючи миті одна до одної, блискавично наповнюючи порожнини поміж ними тією незбагненністю, яка зветься життям, і йому майже здавалося, немовби разом із цією блискавкою ще раз зблиснула надія, це йому майже здавалося, тоді як його, в залізні лещата затисненого, вмить, не встиг він і оком змигнути, не встиг він і дух перевести, смикнуло угору, немов задля того, щоб тепер, можливо, навіть за одну цю відроджену мить, поки не згасло дихання, усе ж надолужити і незавершене, і змарноване, і втрачене; надія це чи безнадія — не знав він, знетямлений болем, знетямлений страхом, знетямлений заціпенінням, про це він не знав, але знав, що кожнісінька мить відживленого життя була дуже важлива й потрібна, знав, що лише задля цього зблиску життя, хай би тривав він довго чи коротко, його й підхопило, його й шарпонуло з одра заціпеніння, знав, що він мав утекти з цього ложа, цього простору, цього замкненого в стінах заціпеніння, де не було чим дихати, знав, що він мав знов далечінь побачити, відірвати свій погляд від себе, від теренів власного «я», від смерти пустельних теренів, знав, що він іще раз, ще один-однісінький раз, можливо, останній, мав охопити всеобшир життя, о, він мав іще раз, хоч один-однісінький раз побачити зорі, і ось він, стоячи рівно, заклякло, як у лещатах, що стисли все тіло зсередини й ззовні, незграбно, мов маріонетка, невпевнено переставляючи ноги закляклі, подибав від ложа знову до еркерного вікна й прихилився до лутки, виснажений і трохи пригнічений через слабкість свою, однак усе ще випростаний на повен зріст; потому, відвівши назад лікті й глибоко, рівно дихаючи, дав волю зголоднілим легеням, щоб знов розчинилася брама буття і щоб удихнуло воно потоки знову жаданих сфер.