бо той, хто поминув першу браму жаху,
вже на поріг реальности став,
де пізнання його, відкривши себе й, мовби уперше,
звернувшись до самого себе,
вже починає розуміти неминучість усесвіту й усього,
що діється в ньому, як неминучість власної душі;
бо хто цього зазнає,
того обійме цілісність буття,
обійме пречистая теперішність, одна-єдина для всесвіту і для людини,
душі її непроминуща сутність,
це завдяки їй ширяє душа на крилах неминучости,
ширяє над пащею страшної безодні ніщоти,
ширяє над людей сліпотою;
бо обіймає її своїм запитанням теперішність вічна —
теперішність вічна знання незнаючого, божественне передзнання людини;
знання незнаюче, бо все питає й питати мусить,
знаючи: воно самé — вже джерело запитань нових, небом
із передвіків людині дарованих і тільки їй,
дарованих як неминучість, найзаповітніша і людська,
задля неї
людина мусить знову і знову звертатися до пізнання й ненастанно
знову і знову запитання від нього чути;
стережеться людина відповіді, стережеться пізнання відповіді,
бо людина — ніщо без пізнання, бо пізнання — ніщо без людини,
обоє — ніщо одне без одного, стережуться обоє відповіді,
обоє в полоні небесної яви передзнання,
неосяжної яви запитання віщого,
яке ні земна відповідь, ані земного пізнання істина
повік не осягне, і все ж лише тут,
у стихії земній може дістати відповідь, має дістати відповідь,
набути земного втілення
як гри перемінної творення і перетворення світу,
перетворення реальности в істину, істини у реальність —
з веління, якому душа покоряється,
як неминучости;
бо душу, коли в ній запитання тужиться,
обіймає спасенна істини,
яка з волі пізнання, з волі запитання, з волі творіння,
тужачись поміж певністю знань і здатністю до пізнання,
прагне реальності,