тож душа
на поклик одвічних знань, на поклик того запитання віщого,
яке знає, що єдність буття твориться не випадково,
душа, покликана ще й здобувати знання в пізнанні
і нести знання це в життя,
душа, покликана пізнавати закон, випадковості непідвладний,
щомиті готова пуститись в дорогу,
готова в дорогу й пускається в пошуки власної суті,
пошуки сенсу і вищого сенсу свого існування,
у пізнанні закону випадковості непідвладних,
джерело і мета їхні, у сферах поєднані,
роблять людину людиною;
бо обіймає людину
віщий потяг душі до пізнання,
віщий потяг
до шукань і діянь, до волі, і думки, і мрії,
і відкрита людина безмежній невипадковості сущого,
цьому незмірному і неосяжному,
бронзово-ніжному, несказанно правдивому і реальному символу її власного «я»,
до якого вона повернутися хоче
і навік повертається,
і її обіймає теперішність власного символу,
щоб навіки їй стати реальністю;
бо людину тримає в обіймах
затяте її покликання,
затята упертість в’язня,
воля затята до свободи невгасної
і до пізнання невгасний потяг,
потяг такий незламний, що величчю
людина земну перевершує недосконалість,
сама себе переростаючи
в титанічній затятості роду людського;
далебі, людину тримає в обіймах обов’язок пізнавати,
і відмовитись від цього обов’язку ніщо її не примусить,
навіть сама неминуча помилка,
випадковість якої — просто ніщо
супроти невипадковости обов’язку;
бо хоч як міцно чоловіка пов’язують пута земної його недосконалости — тим більш чоловіка, що натужно чіпляється за підвіконня, натужно хапає ротом повітря, чоловіка недужого й смертю позначеного, — хоч доля й судила йому повсякчас розчарування (розчарування в малому й великому, повсякчас марні зусилля, безплідні в минулому, безнадійні в майбутньому) й хоч як розчарування підганяли його все вперед і вперед, від нетерплячки до нетерплячки, від невгамовности до невгамовности, і він мусив то втікати від смерти, то шукати її, то шукаючи творення, то від нього втікаючи, зацькований і зачарований, а тоді знову зацькований, долею гнаний від пізнання до пізнання, прогнаний з рідного краю, далі від скромної творчости, загнаний у багатогранність пізнання і далі — в поезію, і далі — у заглиблення в давню й найзаповітнішу мудрість, спраглий пізнання, істини спраглий і знов до поезії гнаний, немовби поезія задля останнього звершення дійсности поріднитися здатна зі смертю сестринськими узами… Ох, ще одне розчарування, ще один хибний шлях… Ох, хай там хибним яким видається цей шлях — та він і був, і лишається хибним, по суті, від щонайпершого кроку, ба навіть іще до першого кроку, — ох, хай там яким пропащим тепер видається усе це життя — та, власне, пропаще воно й насправді, вже від початку засмоктане недосконалістю, назавжди, навіки приречене бути пропащим, бо ніщо і ніколи не годне продертися крізь чагарі, бо смертний ніколи не вирветься з нетрищ, бо судилось йому, вічному бранцю страху перед помилкою, в путах розпачу і випадковости тупцювати на місці, нікуди не рухаючись. Ох, а проте… А проте ніщо не чинилося без необхідности, без необхідности ніщо не чиниться, позаяк необхідність людської душі, необхідність людського обов’язку стоїть вище всього, що стається, вище хибного шляху навіть, навіть вище помилки;
бо в помилці лише і лише завдяки помилці,
в обійми чиї неминуче потрапляє людина,
ти починаєш шукати
стаєш тим, ким і є —
людиною-шукачем;
бо людина не може не пізнавати марність,
вона має смиренно приймати
всі жахи марності, всіх помилок жахи
і, лиш пізнавши їх, до дна випити їхню чашу
й усвідомити їх —
не задля самотортур, а через те,
що тільки так, жахи пізнаючи й усвідомлюючи,
їх можна здолати,
бо дістатись буття
крізь рогову браму жахів
можна лиш так;
тож людину в обійми беруть обшири сумнівів,
ніби вона вже й не на судні,
хоч і пливе на своїй плинній барці;
тож людину в обійми беруть усе нові і нові обшири
її усвідомлення,
обшири власного «я», що себе усвідомлює,
доля людської душі,
але той,
за ким брама важенна жахів причинилася, —
той дістався порогу реальности,
і незбагненний потік той, у якім він пливе і ширяє,
незбагненність потоку стає за основу знання йому,
бо вона — то плинне зростання душі його,
незавершена незавершеність власного «я»,