, знести, мов якийсь крам, дорогий і крихкий; він помічав усе, він мусив усе запам’ятати, уваги його не уник ні зацькований, ніби з-за ґрат, погляд їхніх очей, ні похмуро-буркотливий тон голосів, якими ті четверо чоловіків перемовлялися поміж собою, коли брали свою ношу на плечі, ні нестерпно-різкий, лиховісний дух їхніх спітнілих тіл; та завважив і те він, що плаща його забули на ложі, і якийсь хлопчик — чорночубий, кучерявий, на вигляд ще зовсім дитина — хутко підскочив, схопив того плаща й тепер ніс услід за ними. Плащ не такий, звісно, важливий, як скринька із манускриптом (він звелів двом рабам нести її поряд із паланкіном), проте й плащ тут став невеличкою ознакою пильности, триматись якої він почувався зобов’язаним і зобов’язував себе сам, що, попри всі напади втоми й дрімоти, пішло на користь і самому плащу; і він запитав себе, звідки взявся цей хлопчик, який видавсь йому на диво знайомим і близьким, адже за все плавання малий на очі ніколи йому не траплявся. Це був не вельми вродливий і по-сільському незграбний хлопчина, запевне не раб, запевне і не з наглядачів; тепер, стоячи біля поручнів — ще хлопченя, та й годі, світлі оченята на смаглявім обличчі, — й очікуючи, поки розсмокчеться тиснява перед трапом, він раз по раз крадькома скидав погляд на паланкін і, відчувши, що на нього вже дивляться, вмить покірливо, сором’язливо і якось лукаво відводив оченята убік. Пускає бісики? Заграє? Та чи варто йому, такому недужому, знов приставати до безвідрадної гри цього нерозважливо-чарівного життя, чи варто йому, розпростертому у паланкіні, знову прилучатись до гри тих, хто рівно стоїть на ногах? О, вони, стоячи на ногах, і не здогадуються, як глибоко смерть уже всоталася в їхні очі і їхні обличчя, вони й думати про таке не воліють, їм кортить лише грати і грати у свою звабливу гру, що передує цілункам, у це безглуздо-чарівне занурення погляду в погляд, у це миле поринання одне в одного, вони й не здогадуються, що люди щоразу, кохатись лягаючи, лягають і помирати; але той, хто лежить розпростертий, хто вже ніколи не підведеться, — той про це знає і майже соромиться, що й сам колись твердо стояв на ногах, що й сам колись (ох, коли ж то було — ген-ген у минулому чи лише кілька місяців тому?) — приставав до цієї чарівно-дурманної, чарівно-сліпої гри життя; що було, то було, і тепер ця зневага, якою його винагороджують ті, хто грою своєю тішиться, зневага за те, що відтепер йому геть не до гри й він, безпомічний і безпорадний, не годен підвестись, — тепер ця зневага для нього однаково що похвала. Бо не в солодкому звабленні пізнають очі істину, ні, лише слізьми наливаючись, вони починають бачити, лише у стражданнях вони прозрівають, лише разом із власними слізьми їх наповнюють сльози світу, наповнюють істиною колодязь забуття, з якого живиться все буття! О, лиш у сльозах пробудившись, ці мимовільні гравці обернуть поцейбічне вмирання, в яке поринають і якому слугують віддано, на життя, що прозирає смерть, прозирає усе на світі. Саме тому нехай і цей хлопчик (чиїми ж усе ж таки рисами він позначений — рисами сивої давнини чи зовсім недавнього минулого?), саме тому нехай відведе він краще свій погляд і покине ту гру, бо час для таких розваг уже не на часі; надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що цей погляд, і сам у путах смерти, міг усміхатися, надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що звернений він до нього, недужого і розпростертого, чиї очі вже не могли, ох, та вже й не хотіли на нього відповідати; надто дивне, однак, і незвичне було це безглуздя, ці чари, цей біль посеред геєни галасливо-огненної, яка прозирала із метушливої сліпоти людської юрби, зацькованої, без людської подоби. Із судна на причал перекинули троє сходнів; кормові, котрі для пасажирів, вочевидь не могли пропустити увесь нетерплячий натовп, що раптово посунув до них; двома іншими мали зносити крам і поклажу, й сюди в довгій вервечці потяглися раби, багато з них спутані, як собаки, по двоє — нашийник до нашийника, кайдани до кайданів: строкатий, жалюгідний на вигляд набрід, який ще нагадував чимось людей, однак риси людські уже втратив, — зацьковані живі істоти, які ще переставляли ноги, постаті в обірваних сорочках чи й майже голі, тіла, що лисніли потом у різких спалахах смолоскипів; і — о, який жах! яка жорстокість! — поки раби вибігали отак середніми сходнями на судно, щоб потім, згинаючись у три погибелі під тягарем ящиків, мішків та скринь, спуститися на причал тими сходнями, що на носі, поки вони снували отак туди-сюди, суднові наглядачі, стоячи по одному вгорі і внизу біля обох сходнів, дорогою гамселили по їхніх плечах і спинах своїми короткими пугами — не розбираючись, просто так, навмання, смакуючи безглуздою і вже майже не жорстокою жорстокістю необмеженої влади, позбавленої, по суті, всякого сенсу, бо люди ці й так поспішали щодуху, як лишень могли, вже сливе не усвідомлюючи, що з ними коїться, і, коли ляскав ремінь по їхньому тілу, вже не схиляючись навіть, а скорше у відповідь ще й усміхаючись; чорний низенький сирієць, якого удар наздогнав саме тієї миті, коли він ступив на палубу, лише поправив — досить байдуже, на рубець не зважаючи, яким узялась його спина, — ганчірки, підкладені під залізний нашийник, щоб не так натирало ключиці, і просто ошкіривсь — ошкірився, вздрівши піднятий над головами паланкін: