— У слідчому? — перепитав Зайончковський. — Це дуже добре. Радий, що прислали кваліфікованого фахівця. Маємо тут досить складну справу. Ви, напевно, вже чули про неї?
— «Абетковий убивця»? Про нього вже знає ціла Польща.
— Так. Саме це й маю на увазі.
— Подробиці мені не відомі. Знаю лиш те, що писали газети.
— З подробицями ознайомитесь. Маю намір доручити розслідування вам.
Дівчина посміхнулася. Полєщук подумки відзначив, що коли вона усміхається, то стає ще милішою.
— Я так боялась, — визнала Слівінська, — що жінку тут сприймуть, як кару Божу, й доведеться служити в комендатурі лише для затикання дрібних дірок. І раптом — така приємна несподіванка. Дуже вдячна, громадянине майор, постараюсь виправдати ваше довір’я.
Полєщук ледве втримавсь, аби не розсміятися. Бо й майор, слухаючи, як щиро розповідала дівчина про свої побоювання, скорчив вельми страдницьку міну. Він сподівався геть іншої реакції.
— Зрозуміло, під моїм контролем, — додав він.
— Так точно, громадянине майор! — Слівінська зробила порух, наче хотіла підвестися з крісла й стати струнко.
— Та не радійте аж так, колего, — встряв у розмову Зигмунт Полєщук, — справа з біса важка. Ось уже два місяці ми сушимо голови, як упіймати того безумця, але досі так і не зрушили з місця. Почнете з нуля.
— Чудово. Нічого собі не навіюватиму, — вела далі дівчина так само щиро. — На подібне в Ченстохові змушена була б чекати багато років, може, навіть марно. А тут — наче з неба. Всупереч усім конституційним нормам і гаслам про рівність, жінки мають набагато менше шансів просунутись по службі. Навіть у міліції.
Слівінська здогадувалась, яким насправді були міркування майора, котрий нагородив її цією справою — в даний час найважливішою в усьому воєводстві, якщо не в цілій країні.
— Де ж ми вас поселимо? — став роздумувати вголос начальник.
— Якщо в Забєгові немає готелю, то, може, на приватній квартирі? А ні — то в порожній камері для заарештованих, — розсміялася прибула.
— Готель у Забєгові є. Але поганенький. Лише багатомісні номери. Про те, щоб жити там довше, не може бути й мови, — поінформував капітан.
— Правда, в нашій комендатурі, на горищі, є кімнатка. Аби не вдаватись до послуг готелю, ми під час останнього ремонту привели її в порядок, — вів далі майор, — але вся біда в тому, що там три ліжка, а ви жінка...
— Там хтось живе?
— Зараз ні, але до нас часто приїздять з периферії та воєводства. Так що не хотілось би займати це помешкання надовго.
— Якщо хтось приїде, то я звідти виберусь за півгодини. Маю невеличку валізку, залишила її в камері схову на вокзалі. А коли вже трохи ознайомлюся з містом, то напевно знайду приватну кімнатку.
— З цим у нас важко.
— Про мене не турбуйтеся, громадянине майор. Дам собі раду.
— Ну, то влаштовуйтесь, огляньте місто, а завтра приступайте до роботи.
— То я покажу колезі мансарду, — запропонував капітан, — а за речами на вокзал пошлемо нашу машину.
Майор хотів був гримнути на капітана, що розпоряджається службовою машиною, але в останню мить передумав. Слівінська і капітан вийшли. Начальник чув, як Полєщук знайомить нового співробітника з панною Зосею.
— Зосю, з’єднай мене з комітетом! — наказав майор. Зайончковський звертався до секретарки на ймення. Знав її ще дитиною. Софія Маленко була донькою його найкращого друга шкільних літ.
— З’єдную.
Закінчивши розмову, майор знову гукнув:
— Зосю!
Секретарка стала в порозі.
— Прошу, зроби мені міцної кави. До речі, що ти про неї думаєш?
— Дуже мила дівчина. Гадаю, припаде всім нашим до серця.
У цей час на сходах почулося шамотання й здавлений жіночий крик. За хвилину до приймальні ввійшла Слівінська, добряче накульгуючи, а за нею — з винуватим виразом на обличчі — капітан.
— Упала на сходах, — пояснила Слівінська.
— Я забув її попередити, що одна сходинка нагорі трохи несправна.
— Дуже забились? — поспитав майор.
— Ні. А ось підбора зламала. Не знаю, що робитиму, бо другі туфлі залишила у валізці на вокзалі.
— Зосю, завтра ж виклич столяра, хай полагодить ту сходинку. Ну, а машину зараз пошлемо на вокзал по валізу.
— Сходинка — то пусте. Якщо є молоток і кілька цвяхів, я полагоджу сама. Мій батько був столяром, отож я трохи на тому розуміюсь.
— Я охоче вам допоможу. А молоток знайдемо, — запропонував свої послуги Полєщук.