— Це не ножова рана? — запитав міліціонер, якому було доручено поговорити з лікарем.
Лікар посміхнувся.
— Усі рани, зроблені якимсь гострим предметом, подібні між собою. Ковалевський сказав, що спіткнувся й, падаючи, зачепився за якийсь шпичак. Хоча то міг бути й чийсь ніж.
Слідчий хотів викликати водія в комендатуру, а після допиту затримати його до остаточного з’ясування справи. Однак лейтенант Слівінська переконала колегу, що підозра, яка падає на Влодзімєжа Ковалевського, значно важливіша, й передчасний арешт може ускладнити подальше розслідування. Барбара вважала, що насамперед слід розібратися з Яном Добасом, а коли виявиться, що він не винен у смерті Ерліха, зайнятися колишнім в’язнем.
Пошуки Добаса не дали наслідків. Стало відомо, що путівки він ніде не брав. Не знайшли його і в материних родичів у селі. Не переховувався Добас і в приятелів.
Пощастило розшукати його дівчину — ту, що була причиною сварок з Ерліхом. Ельжбета Венгелик працювала санітаркою в лікарні. Тієї фатальної ночі чергувала. Уважний огляд маленької кімнатки, яку винаймала дівчина, показав, що там немає сторонніх. За Ельжбетою встановили нагляд.
Найближчого вихідного дня Ельжбета Венгелик винесла з лікарні чималий пакунок і подалася на вокзал. Дорогою кілька разів озиралась, ніби хотіла пересвідчитись, чи за нею ніхто не йде. На вокзалі купила квиток до Глухолазів. У сусідньому вагоні того самого поїзда поїхало двоє міліціонерів.
У Глухолазах дівчина повела себе ще дивніше. Спершу пішла до почекальні й просиділа там добрих дві години. Очевидно, пересвідчившись у тому, що за нею не стежать, через деякий час вийшла й подалась пішки в напрямку села Смолярня, що було кілометрів за п’ять від станції. Міліціонери опинились у скрутному становищі. Як не загубити панну Венгелик з погляду, але й не виказати себе? Адже не так-то легко стежити за кимсь на безлюдній дорозі.
Ельжбета Венгелик перед самим селом зійшла з дороги, обабіч якої потяглася Смолярня, принишкла й знову довгенько роззиралась, проте міліціонерів, які лежали віддалік за густим кущем шипшини, не помітила. Заспокоєна, рушила далі попід плотами. Дійшовши до великої, недавно відремонтованої хати, що належала Леонові Самселу, вона пірнула всередину.
Міліціонери хвилину обговорювали подальший план дій. Домовилися вийти з криївки. Санітарка поводила себе дивно. Або мала щось на сумлінні, або ж приїхала до когось, хто переховується. Тим «кимось» міг бути лише Ян Добас.
Ввійшовши до хати Леона Самсела, міліціонери побачили Ельжбету Венгелик — вона саме робила перев’язку молодому чоловікові, який лежав на ліжку. Побачивши міліціонерів, дівчина розревілася. Добре розуміла, що гру закінчено й що це вона привела міліцію до схованки.
Того самого дня Яна Добаса привезли в Нису й помістили в лікарню. Рани виявилися досить важкими, але, не дивлячись на це, зробивши потрібні процедури, лікар дозволив допитати хворого.
Добас зізнався про бійку з Павлом Ерліхом, однак заперечував, нібито хотів убити свого дружка. Розповів так:
— Коли я вийшов із шинку, було вже за десяту вечора. Мацей Юркевич і Павел Ерліх залишилися ще трохи посидіти. Я пішов раніше, щоб побачитись з Елькою, тобто Ельжбетою Венгелик. Мав ще два тижні відпустки й хотів поїхати в село, до родичів. Треба було попрощатися з дівчиною. Коли прийшов до неї, вдома не застав. Квартира Ельжбети на Ринку, навпроти «Будинку Ваги». Я вирішив зачекати. Всівся на сходах і задрімав. Прокинувся від якихось кроків. Сходами піднімався Павел Ерліх. Напевно, також до Ельки. Я знову почав йому докоряти, чому він займає мою дівчину. Адже щойно в шинку ми випили за злагоду й Ерліх присягнувся, що більше до неї не ходитиме. Ми горлали, поки хтось із мешканців будинку відчинив двері і пригрозив негайно викликати міліцію. Ми вийшли на вулицю і, сварячись далі, дійшли до «Будинку Ваги».
Тут почали битися. Я був дужчий за Ерліха й повалив його. Ерліх зірвавсь на ноги й кинувся на мене з ножем. Ударив кілька разів. Боронячись, я теж вихопив ножа. Я не хотів убивати Ерліха. Він упав і не подав ніяких ознак життя. Перелякавшись, я втік. Відчувши, що поранений і ввесь в крові, побіг до лікарні. Викликав Ельку й усе їй розповів. Вона перев’язала мене й написала листа до свого родича Леона Самсела, щоб дав мені притулок на кілька днів. Приїхавши до пана Самсела, я почував себе так зле, що був змушений лежати. Пан Самсел викликав свою кузину, вона приїхала й зробила мені перев’язку. Він же не знав, що я вбив Ерліха. Йому я пояснив, що хлопці порізали мене ножами на весіллі.