— Не пригадую. Та що ви мене так допитуєте, наче я когось убив?
— Колись із вами вже було таке.
— Я вам казав, що був молодий і дурний. Своє відсидів. Чого ви ще чіпляєтесь?
— Ми не чіпляємось, але саме того дня, в той самий час, коли ви ремонтували помпу і раптом запалали любов’ю до кіно, вбито Вінцентія Адам’яка.
Ковалевський розсміявся:
— Ви з глузду з’їхали. Навіщо мені було вбивати того негідника? Я його взагалі не знав.
— Однак називаєте його негідником. Дивно.
— Про нього всі так кажуть. Навіть міліціонери, які знайшли його над річкою.
— І про це знаєте?
— А чому ж? Газети писали, ціле місто аж трусило від того злочину.
— Ви мали з Адам’яком якийсь конфлікт?
— Не мав я з ним ніякого конфлікту. Колись, правда, якесь падло хотіло украсти з моєї машини пляшку, а може, й цілий ящик горілки. Я впіймав вошивця, коли той залазив на машину. Діставши у вухо, втік. Лише пізніше хтось мені сказав, що то був Адам’як.
— Марію Боженцьку знали?
— Ні.
— Владислава Червономєйського?
— Також ні.
— Адама Делькота?
Ковалевський знову почав сміятися.
— Що вам стрельнуло в голову? Ви думаєте, що я — це той «алфавітний убивця»? Киньте цю думку.
— А ви, Ковалевський, перестаньте нас дурити.
— А я не дурю.
— Другого серпня ви були в Забєгові.
— Може, й був. Вам ліпше знати.
— Знаємо. Привозили до кооперації товар і поїхали звідти після дванадцятої. Так записано у вашій путівці.
— Може бути.
— Дивний збіг обставин — того ж дня вбито Владислава Червономєйського.
— Я вже вам казав, що я не знав і ніколи не бачив цього чоловіка.
— Невже?
— Можу присягнути.
— Краще не треба. Станіслава Тополевського також не знаєте?
— Цього мерзотника знав. Адже вам відомо, що саме він підбив мене тоді у Вроцлаві. А потім виказав міліції. Але це було 28 років тому.
— Довго ви чекали нагоди помститись. Нарешті дочекалися.
— Не розумію...
— Послухайте, Ковалевський, не робіть із нас дурників, адже ми все знаємо. Бувши вами, я про все чесно зізнався б. Суд завжди це враховує як пом’якшуючі обставини. Я ж знаю. Через ту людину ви мучились не лише чотирнадцять років у тюрмі але й після виходу на волю. А ті, інші... — Майор урвав на півслові, аби не сказати зайвого. — Направду, мені шкода вас. Рятуйте власну голову.
— Про що ви кажете?
— Не будете ж ви мені в очі заперечувати, ніби не знаєте, про що мова?
— Що я повинен знати? Не грайтеся, пане майоре, зі мною в піжмурки.
— Ви не знали, що Станіслав Тополевський — той же Червономєйський?
На виду Ковалевського відбилось неабияке здивування. Проте за хвилю він зрозумів, у яке становище потрапив. Смагляве обличчя почало бліднути. Чоло зросили краплини поту.
— Усім, що може бути найсвятішого, життям своїх дітей присягаю, що не знав.
— У цьому кабінеті присягалося стільки людей! І... обманювали.
— Кажу щиру правду: я його не вбивав. Але якби знав, що це він, не міг би за себе ручитись. Він заслужив десятикратної смерті. А як же так сталося, що спокійнісінько тут жив і міліція його не піймала?
— Двадцятилітній строк давності... Йому вже ніщо не загрожувало. Лише після того, як минуло двадцять літ, він повернувся з-за кордону.
— Я його не вбивав. — Голос водія знову став урівноваженим. Цей чоловік мав сталеві нерви. Якщо й прикидався, то був геніальним актором.
Зайончковський витяг із шухляди паку фотографій, на яких були зображені сцени в теплиці. На кількох знімках лишилось обличчя садівника, і тільки на одному — голова великим планом. Ковалевський спокійно розглядав знімки.
— Так, — ствердно мовив, — це Станіслав Тополевський. Щоправда, за ці двадцять вісім літ він дуже змінивсь: облисів, скроні посивіли. Тоді був кучерявим темним шатеном. За це на «Шабер-плаці» його прозивали були «каракулем». На знімку очі трохи позападали, а обличчя видовжилось. Знав, що за хвилину помре. Так йому й треба. За тих Ротвальдів і за нас обох. Він сильно змінився, на вулиці я його напевно не впізнав би. В мене погана зорова пам’ять.
Спокійно згрібши розкладені на письмовому столі фотографії, Ковалевський повернув їх офіцерові.
— Так падлюці й треба. — повторив він при цьому, — але це справа не моїх рук.
— Чи позичали ви гроші в Марії Боженцької?
— Слухайте, — чітко відкарбував кожне слово Ковалевський,— ніякої Марії Боженцької я не знаю. Не буду приховувати: відомо — жінку з таким прізвищем убито в Забєгові, отже я про неї чув, але нічого спільного з тим злочинцем не маю.