— Де ви були 18 липня?
— Не пам’ятаю. Перевірте по дорожній путівці.
— На ній немає жодної помітки.
— A-а, я вже пригадав. У мене тоді був вихідний. Я їздив до Отмухова на риболовлю. Сторож добре мене знає. Тоді він мені дав човна.
— Ви вночі рибу не ловили.
— Зрозуміло, що не ловив.
— Боженцьку вбито після десятої вечора. У вас було досить часу, аби, повертаючись із Отмухова, заїхати до нашого міста і вбити ту жінку.
— Навіщо? Я ж не придурок, аби вбивати незнайомих ні в чому не винних людей. Я взагалі нікого не вбивав. Навіть тоді, у Вроцлаві. Вам, пане майор, про це достеменно відомо. Суд зняв з нас обвинувачення в убивстві. Нас засудили лише за сприяння злочинові. Убив Тополевський.
— Що ви знаєте про місто Страсбург?
— Воно розташоване над Рейном. Тудою (коли я ще працював на закордонних лініях у Державтотрансі) ми завжди їздили до Франції. Траплялося, що брали в Страсбурзі вантажі.
— Вам доводилося бувати і в Ліоні?
— Це дорогою до Марселя. В Ліоні ми не раз брали шовкові тканини.
— Де ви вперше зустріли Червономєйського? У Страсбурзі чи в Ліоні? І якого року?
— Я його взагалі не зустрічав. Навіть тут, у Забєгові.
Допит затягався. На кожне запитання Влодзімєж Ковалевський відповідав швидко, без вагання, стисло й докладно. Не дався втягти себе в жодну пастку. Категорично заперечував причетність до тутешніх убивств.
Міліціонери уважно обшукали всю машину, але не виявили там нічого цікавого. З Ниси повідомили, що обшук у будинку водія також не дав жодних наслідків. Пістолета, на який розраховував майор Зайончковський, так і не знайшли.
— Звідки ви знали Адама Делькота?
— Я його взагалі не знав.
— Може, скажете, що й не чули про нього?
— Чути — чув. Його хтось застрелив на колії.
— Що ви робили того дня й тієї ночі?
— Коли?
— Не вдавайте, ніби не знаєте. П’ятнадцятого серпня.
— Відпочивав у Закопаному. З 14 до 18 серпня. Перебував у відпустці. Жив у санаторії «Скальниця», на вулиці «15 грудня». Мабуть іще збереглася й путівка... Ковалевський поліз до кишені, вийняв гаман і справді видобув звідти папірчину; поклавши її на столі перед майором Зайончковським, він усміхнувся: — Це можна дуже легко перевірити. Я вам знайду п’ятдесят свідків. У Закопане приїхав 14-го, саме в обідню пору. В кімнаті зі мною жило ще двоє. Я навіть записав їхні прізвища й адреси, бо ми фотографували один одного і обіцяли обмінятися знімками.
— Перевіримо, — кивнув головою Зайончковський, і на цьому допит закінчився.
Ковалевського провели вниз.
— Ну, що скажете? — запитав Слівінську начальник.
— Посковзнулися ми, — коротко відповіла вона.
— Маєте рацію. Я трохи поспішив із його затриманням. Треба було підготуватися ретельніше. А так — вислизнув з рук. Але перестане бути таким слизьким, як трохи посидить. Дотепно придумав з тим Закопаним, та це йому не допоможе. Делькота вбито після першої ночі. Досить було о дев’ятій вийти з пансіонату й ніби задля розваги поїхати до Забєгова. Для доброго водія на порожньому шосе — це дві години, не більше.
— Старим «трабантом» Ковалевського?
— «Трабант» — машина добра. Без напруження дає сто кілометрів за годину. О третій ночі можна вже лежати в санаторному ліжку. Нехай той Ковалевський не буде такий самовпевнений.
— Впевнений, бо невинний, — закинула Барбара. — І тут нічого не вдієш. Промахнулись ми, треба шукати далі.
— Ви вважаєте?
— Я в цьому абсолютно переконана. Від першої хвилини, тільки-но побачила того Ковалевського.
— Чому?
— Ви, пане майор, забули про висновки балістичної експертизи. Вони стверджують, що Червономєйського вбито людиною, нижчою за нього. На це вказувало положення кулі в тілі вбитого. Зазначено — злочинець має зріст від 165 до 170 сантиметрів. Садівник був чоловік високий, але до Ковалевського йому далеко: в того щонайменше метр дев’яносто. При розслідуванні вбивства Адама Делькота, хоча й не так категорично, але все-таки переважала думка, що стріляла особа не дуже високого зросту.
— Могли стріляти від стегна.
— Могли, — погодилася Барбара, але це маловірогідно. Владислав Червономєйський і Адам Делькот загинули після першого пострілу. Злочинець не стріляв здалеку, не хотів промазати. Стріляв з близької відстані, щоб не схибити.
— Можливо, ви й маєте рацію, — сказав майор, пригнічений розвитком подій.
— Зараз не маємо проти Ковалевського ніяких доказів. Гіпотеза про нічну поїздку «трабантом» із Закопаного до Забєгова хоча й правдоподібна, але мусить бути докладно перевірена, обов’язково. Та й пістолета не знайдено. Водія можна затримати на 48 годин, на більше прокурор не згодиться, жодних аргументів. А якщо Ковалевський подасть скаргу' про безпідставне затримання його міліцією, ми змушені будемо писати пояснення. Прокурор не зважить на той факт, що ця людина двадцять вісім років тому брала участь у бандитському нападі разом з Владиславом Червономєйським, себто Станіславом Тополевським, і не має підстав для любові до свого колишнього ватажка.