— Одне слово, дивіться...
— Алібі Ковалевського слід перевірити, але зараз нам нічого іншого не лишається, як звільнити його — і негайно.
— Робіть, як хочете. Розслідування ведете ви.
Неабияким зусиллям волі лейтенант Слівінська взяла себе в руки й не розсміялася вголос. Коли майор складав хитромудрі плани, як би краще «взяти» Ковалевського, йому навіть на думку не спало, що слідством керує вона, а не він. Тепер же, коли провал став очевидним для всіх, Зайончковський відступив, ще й підкреслив, що відповідає за цю справу вона, Слівінська.
Але що лишалося робити. Вона голосно гукнула:
— Вонсіковський!
Капрал, що стояв за дверима, ступив до кабінету.
Слівінська йому наказала:
— Звільніть того водія.
— Слухаю!
— І перекажіть йому, — рятував себе майор, — коли він хоч слово писне про те, через що його були затримали, хай ліпше не показується у Забєгові. Нехай каже, що перевіряли гальма.
17.
Начальник без черевиків
Тепер для лейтенанта Слівінської настали тяжкі дні. В причетність Ковалевського до справи вона не вірила з самого початку. А коли з Закопаного надійшло підтвердження від тамтешньої міліції, що Влодзімєж Ковалевський провів ніч з 15 на 16 серпня на вечірці в «Скальниці» (такого велета всім було легко запам’ятати) і разом з іншими пішов спати далеко за північ, — Слівінська була змушена визнати, що вся її попередня робота розлетілася, мов карткова хатка.
Невже вбивця й справді був божевільний — вибрав у Забєгові чотирьох людей з темним минулим, не маючи приводу до вбивства жодного з них?
Лейтенант Слівінська гаряче заперечувала гіпотезу, якої дотримувала забєговська міліція. Їй насилу пощастило підірвати загальну віру в «божевільного», а тепер дівчина не була впевнена, чи мала рацію.
Слівінська раз у раз із надією переглядала грубезні томи справ — думала, знайде там досі їй не відомий документ, який проллє нове світло на ситуацію; але жодного документа не було. На сотнях сторінок різноманітних протоколів не було нічого такого, що підштовхнуло б слідство на правильний шлях.
У розпачі дівчина підійшла до вікна й припала розпашілим лобом до шиби. Але за вікном не було нічого особливого. Як часто буває в листопаді, падав холодний дощ. Тротуаром під розкритими парасольками перебігали люди. В магазині тканин продавщиця панна Лодзя драпірувала на манекені з розкосими очима й смутним гутаперчевим усміхом строкатий бістор. У сусідньому будинку старанно вистукував молотком старий швець Юзеф Кунерт. Якась клієнтка чекала на відремонтований черевичок. Наближалась друга година дня, і в цей час у м’ясника гаки були вже порожні. На кількох ще висіли кільця ковбаси «до сніданку», яка не користувалася тут великим попитом. З вікна Барбара бачила шмат грудинки й свинячу голову. Круп’янку та кров’янку вже продали, отож м’ясники були зайняті розмовою, якої не перебивав жоден клієнт. Зате в галантереї було, як завше, повно. Жінки вишукували якісь гудзики, розглядали різнобарвне муліне чи просто просили ниток або голок.
Великий плодоовочевий магазин у сусідньому будинку також не нарікав на брак покупців. Сьогодні саме привезли машину болгарського винограду та банани. Цвітна капуста і квашені огірки також користувалися великим попитом, як і екзотичні, правда, досить дорогі делікатеси.
Тужливий похмурий краєвид — важкі краплини осіннього дощу за кожним поривом вітру лунко стукали в вікна. Точнісінько, як у вірші Леопольда Стаффа.
Барбара прийняла голову від холодної шиби, ще раз глянула на протилежний бік вулиці.
І раптом зрозуміла все. Аж відступила на два кроки. Здавалось, у сірих комірках її мозку стався вибух. Барбара міцно притисла руки до скронь — так, ніби боялася, що череп не витримає натиску думок, які розривали його.
Тоді посміхнулася. Це була жаліслива посмішка — жаль до самої себе. Ой, яка ж вона була дурна! Вже стільки днів розв’язка заплутаної справи сама лізла в вічі — всі докази були в документах. Та й не тільки в документах, а й перед очима. А вона досі нічого не розуміла. Звичайно, потрібно буде ще перевірити багато чого. Докладно зважити всі «за» і «проти», аби не повторити подібної помилки як при затриманні Влодзімєжа Ковалевського. Помилятися вдруге не можна не лише саперам, але й слідчим.