Лейтенант Слівінська пружнистим кроком підійшла до письмового столу. Колишньої зневіри наче й не було. Її розпирала енергія та бажання діяти. Разом з тим, по-справжньому щасливою вона була ще й тому, що припущення її виявилось правильним.
Документи справи Барбара знала напам’ять. Отож, довго шукати не довелось. Вона відкрила старі товстелезні теки й, перегорнувши всього кілька аркушів, безпомильно знаходила потрібні папери. Була впевнена, що не помиляється, а чорні літери на білих аркушах лише підтверджували її припущення.
Того ж дня по обіді, не постукавши, Слівінська ввійшла до кабінету Зайончковського.
Майор підвів голову. Він саме щось писав і з усього було видно, що несподіваному візитові не дуже зрадів.
— Що сталося?
— Я знаю, хто «абетковий убивця».
— Хто?
— Могла б навіть сьогодні його затримати. Проте мушу перевірити кілька дрібниць. Зараз відправляю ще деякі телеграми. Щонайдовше за три дні справу буде цілком завершено.
— Так як у випадку з Ковалевським, — скептично усміхнувся майор.
— Дозвіл на його затримання давала не я.
— Годі нам сперечатися! — Начальник добре знав, хто винен у тому, що допустилися такого ляпа. — Може, розповісте мені докладніше про своє сенсаційне відкриття?
— Воно справді сенсаційне, — вдала дівчина, ніби не чує іронії в словах начальника. — Якою ж я була дурненькою, що не здогадалась про це раніше. Правда лежала на моєму столі, як на долоні. А ми тим часом придумували найнеймовірніші гіпотези і шукали злочинця аж у Нисі.
— Скажіть же мені, хто це?
— Ні, — мовила Слівінська, — якби я зараз назвала вам його прізвище, ви б не повірили й попросту мене висміяли.
— Мені здавалося, начальник має право знати, що роблять його підлеглі, — зауважив майор лагідним тоном.
— Дуже прошу, ще три, може, навіть два дні терпіння. — Голос дівчини раптом став ласкавим. — Якщо помилюсь — не переживу такої ганьби. Всього два дні. Добре, майоре?
Слівінська по-дитячому, наче до молитви, склала руки. Зайончковський сам собі відзначив, що в цей час вона до дідька гарна, а цим рухом зовсім знезброїла його. Він засміявся:
— Кінець світу. Ну, що з вами робити? Хоч як це важко, почекаю ще два дні. Ви мене так рознервували... Зосю, кави! — гукнув крізь двері, які Барбара, забувши тутешні традиції, щільно зачинила.
— Майоре, я сама зроблю вам, спеціальну, — озвалася Барбара. — Дістала знаменитої угорської кави — товаришка привезла з Будапешта. Хвилинку...
Барбара вибігла з кабінету, а Зайончковський не знав, гніватись на неї чи сміятися.
За кілька хвилин вона з’явилася з філіжанкою ароматного напою, поставила перед начальником. Вже збиралася вийти, коли ніби випадково глянула під стіл.
— Майоре! — скрикнула вона, — що з вашими черевиками?
— Як то, що? — Офіцер подивився на свої черевики, але не побачив на них нічого надзвичайного.
— Зніміть-но їх на хвилинку, прошу вас.
Зайончковський мимоволі виконав прохання. Барбара Слівінська майже видерла взуття з його рук.
— Де ж то бачено — такий елегантний чоловік, а підбори геть постирані!
— Я завжди їх стираю. Все життя. Ходити інакше вже навряд чи навчуся.
— Як же можна до такого стану доносити взуття?! Ще трохи — й доведеться викинути на смітник.
— Звичайно, трохи стерлися, — майор простяг руку, щоб забрати свої черевики, — віднесу їх у ремонт.
— Зараз ми це зробимо швидше... — Барбара завбачливо відступила на два кроки й сказала секретарці: — Зосю, люба, скоч до шевця. Нехай усе відкладе й хутенько відремонтує ці черевики. Скажи, що то нашого начальника.
Очевидно, Зося була втаємничена в плани Слівінської, бо сама, без виклику ввійшла до кабінету. Спритно вхопивши черевики, як дідько душу, не встиг Зайончковський і зігнути, вона вибігла.
Минуло добрих п’ятнадцять секунд, поки до майора, якому заціпило від здивування й злості, повернувся дар мови.
— Що це означає? — закричав він.
— Як то, що? — невинним голосом відказала Барбара. — Не досить, що дбаю про свого шефа, то він на мене ще й гримає. В таких черевиках ви, пане, могли б упасти й зламати ногу. Я просто-таки дивуюсь, як ви могли в них ходити.
— А що ж мені робити? — Зайончковський пройшов кімнатою в самих шкарпетках.
— Ой, майоре, немає ніякої трагедії. Не довше як за півгодини відремонтоване взуття буде вам повернуто.