— Телефонував начальник.
— Хоче зі мною побалакати?
— Ні. Просив, щоб ви, пане начальник, зараз до нього приїхали. Там має бути нарада про збирання цукрових буряків і транспортування на цукровий завод. Начальник сказав, що без допомоги міліції тут не обійтись, і тому просив якнайшвидше прибути до будинку Народної ради.
— Треба було сказати, що приїду, як тільки матиму черевики.
Зося не могла втриматись од сміху.
— Про черевики я не казала, — пояснила вона, — але сказала, що передам вам і що ви зараз туди поїдете.
— В шкарпетках? — знову почав злитися Зайончковський. Але й удружила йому та Слівінська!
Зося розреготалася. Вона уявила собі сценку, як її шеф уходить до залу засідань без черевиків у самих лише попелястого кольору в білу смужку шкарпетках. Зате в парадному мундирі.
— Та не зліться, — нарешті вимовила вона, трохи себе опанувавши. — Бася повинна ось-ось повернутися.
— А чому її ще немає? Адже я з вікна бачив, як забрала мої черевики.
Ніби на оклик, до кабінету ввійшла Слівінська, тримаючи в руках черевики шефа.
— Ну, нарешті! — зраділа Зося. — Я думала, що майор мене вб’є. Чого ти так довго?
— Мусила ще їх почистити, — пояснила Барбара.
— Дякую, — буркнув Зайончковський, з величезним задоволенням узуваючи черевики, які добряче йому послужили. — Надалі прошу не дуже цікавитись моїм одягом і взуттям.
— За свої добрі помисли жодного вдячного слова я не почула у відповідь, — відповіла Барбара, вдаючи, нібито має заплакати. — Наступного разу й слова не скажу, хоч би вам, пане майоре, й пальці з черевиків виглядали.
— Машину!
— Машина чекає внизу, — відказала Зося. — Водій уже знає, куди їхати.
Начальник вибіг із кабінету. Дівчата пирснули сміхом, якого вже не треба було стримувати.
— Перемога!
18.
Я також був чесною людиною
— Коли збираєтесь його затримувати? — спитав майор Станіслав Зайончковський лейтенанта Слівінську.
— Сьогодні, — відповіла лейтенант Слівінська. — Десь о дванадцятій дня.
— Будьте обережні. У нього зброя і йому вже нема чого втрачати.
— Та вже якось дамо собі раду, — відповіла Барбара, сповнена оптимізму.
— Чи знаєте ви, що за майстернею є ще одне приміщення? Двері його виходять на подвір’я. За флігелем є маленький палісадник, відгороджений од сусіднього обійстя низьким плотиком. У ньому — велика діра. Через неї можна легко пролізти на вулицю Марії Конопницької.
Барбара здивовано глянула на шефа. Їй здалося, що таємницю «алфавітного вбивці» знає лише вона. А начальник, виявляється, теж знав, хто саме та людина, ще й, крім усього, прекрасно орієнтувався на місцевості — ліпше, ніж вона.
— То ви все знаєте?
Зайончковський розсміявся.
— Молоді офіцери завжди припускаються однієї помилки — вважають своє начальство дурнішим від себе. Та це з часом минає. В міру збільшення зірочок на погонах. І в вас це мине.
— Перепрошую, — мовила Слівінська. — Я справді ніколи так не думала, однак вважаю, що ви цього разу нічого не зауважили.
— Признаюсь: не знав аж до того часу, поки ви поклали мені на стіл документи, в яких був висновок про результати розтину тіла Вінцентія Адам’яка. Доктор Нівінський дістане від мене по пиці, як і належить. Мусив відзначити, що, з огляду на задню ліву рану під лопаткою, стає цілком зрозуміло, що злочинець — лівша. Такого удару правою рукою завдати не можна. Звичайно, це зовсім не применшує того, що ми — роззяви. Передусім — я.
— Я також. Стільки разів перечитувала ті папери і нічого не помітила.
— Коли ви помітили моє зауваження про цю дрібницю, все решта стало само собою зрозумілим. Я не орієнтуюсь у всіх деталях слідства так, як ви, але часом і сліпа курка знаходить зернину.
— Пане майор, не будьте таким скромним, я справді дивуюся вам. Адже я лише поклала папку на стіл і жодним словом не прохопилася, що в ній слід перечитати протокол розтину трупа. Папка лежала на моєму столі два місяці, та я сама в ній нічого цікавого не знайшла. І раптом усвідомила собі справжній стан речей.
— Ви геній! — посміхнувся начальник.
— Ой, перестаньте! — вигукнула дівчина, хоча й не розгнівалась на комплімент. Навпаки, їй було приємно почути його саме з вуст Зайончковського — людини, яка колись так неприязно вітала її в Забєгові.
— Ще раз попереджую, будьте уважні! — застеріг начальник. — Він має пістолет, а, значить, вам потрібна буде охорона. Дозволите мені цим зайнятися?
— Так точно! — виструнчилась дівчина, стримуючи сміх.