Бунерло не здивувався, почувши відмову.
— Пані лейтенант була така ввічлива і пояснила мені, яким чином докопалася до моєї особи. А зараз я хотів би доповнити це, так би мовити, по гарячих слідах. Мені байдуже, що там запишуть у протоколі. Просто я хотів би, щоб ви знали, як усе було насправді. Лише ви, а не пан прокурор чи панове судді. Вони мене не вельми обходять.
— Говоріть, — дозволив майор.
— Передусім я в захопленні від пані лейтенанта. Вона зуміла зібрати докупи всі клаптики і прочитати з них ціле. Признаюсь, я не думав, що мене колись викриють. Схиляюся перед вами, пані лейтенант! — Бунерло вимовляв слова так, ніби не був щойно заарештований з приводу чотирьох убивств, а вів товариську розмову зі знайомими. — Дійсно, все було більш-менш так, як описали пані лейтенант і пан майор.
Не дивлячись на всю серйозність ситуації, Слівінська посміхнулась. Компліменти злочинця слідчому — таке трапляється рідко.
— Однак, я категорично протестую, — вів далі швець, — щоб мене називали вбивцею. Я не вчинив злочину. Бо ж кого я вбив? Бридкого негідника, який хвацько уникав справедливої кари й спокійно пожинав плоди свого злочину. Той палац, ті оранжереї, всі свої багатства Червономєйський купив за золото і діаманти Ротвальдів. Я ж був біля нього і знаю, що убив він їх лише задля розваги. Не було найменшої потреби позбавляти життя тих літніх людей. Нікого з нас не впізнали б, бо на обличчях у нас були чорні панчохи. Про це пані лейтенант, напевно, не знала, бо в протоколах допитів цього немає. Він убивав лише для того, аби нас згодом звинуватити і в грабунку, і в убивстві. А потім спокійно ходив собі вулицями Забєгова, й кожен йому ще й низенько кланявся. Мало того, кали б навіть з самого початку знали, хто він і що вчинив, нічого йому не загрожувало б.
— Двадцятилітній термін давності, — згодився майор.
— У мене немає терміну давності. Я терпів не тільки у в’язниці. Пізніше, по виході на волю, тільки-но десь улаштовувався на роботу, — а фахівець з мене добрий і старався я працювати якнайліпше, — за мною завжди тяглось прізвисько «Бандит». Я все життя був чесною людиною. Навіть під час окупації, коли поняття добра й зла перемішалися, не зробив нічого такого, чого потім повинен був соромитись. У Вроцлаві був у перші дні після визволення. Тоді просто на землі лежали величезні багатства. Треба було лише нахилитися й підібрати. Я не взяв ані грама. Ходив у порваних черевиках, хоча взуттєві магазини стояли відчинені й нікого в них не було. Тоді ж зустрів Владислава Червономєйського. О, говорити він умів. Які чудові перспективи розкішного життя на Заході розмальовував переді мною та Ковалевським. Подорожі в екзотичні країни, прекрасні жінки — все, чого душа бажає. І все це може бути в наших руках — досить одного «візиту» до лікарів. Там, у вогнетривкому сейфі, лежать діаманти завбільшки як горох. Цей ключ відчинить нам те чарівне майбуття. Довго я опирався, нарешті згодився. Сплатив за те більшу ціну, ніж коли б суд виконав свій первісний вирок — смертну кару.
Бунерло, не питаючи дозволу, запалив цигарку й після короткої паузи повів оповідь далі.
— Ті листи, які міліція знайшла на березі Вісли у Варшаві, не були містифікацією. Я їх написав тому, що й справді думав покінчити життя самогубством. Не хотілося більше мучитись. Мене саме виганяли з останнього місця роботи. Не стало сили ще раз починати все спочатку. Попрощався зі світом і вирішив піти вночі до річки й покінчити з життям. Ідучи вулицею передмістя, я побачив чоловіка, що сідав у розкішний автомобіль. Упізнав одразу. Ні роки, ні елегантний одяг, ані та французька автомашина не могли його змінити. Я б його всюди впізнав, навіть у пеклі. Побіг до машини, але вона швидко від’їхала. Не встиг запам’ятати номер, бо ввесь час дивився на водія. Запам’ятав лише, що це були сілезькі номери.
— «SX»? — запитав капрал Вонсіковський, який служив у відділі автоінспекції.
— Я запам’ятав лише першу літеру, «S». Того самого дня пішов до знайомого адвоката. Він розповів мені про 20-річний термін давності і пояснив, що немає чого морочити міліції голову тією справою. Червономєйському, мовляв, навіть волосина з лисіючої голови не впаде. Тієї ж ночі залишив я над Віслою старий костюм і ще раніше написані листи, а сам поїхав до Сілезії шукати того чоловіка. Тоді підробив свої документи, саме таким чином, як розповідав пан майор. Але пан майор помилився — не міняв я місць проживання, щоб мати якнайбільше печаток у паспорті. Просто їздив по всьому воєводстві й шукав того негідника. Шевської справи навчивсь у в’язниці і лише тепер побачив, що це ремесло, яке дозволяє багато чого довідатись од людей. Адже я не знав справжнього прізвища вбивці Ротвальдів. Для мене він був Станіславом Тополевським. Оселявся в якомусь місці, ремонтував людям взуття, зав’язував знайомства, особливо з міліцією, уважно розглядався. Так потрапив до Забєгова і до садівника.