Звичайно, в Забєгові не бракувало людей, які заздрили багатієві, хоч його успіхи стали можливими завдяки важкій праці та ґрунтовним знанням. Чужий успіх часто коле очі. Та від заздрощів до злочину дорога далека. Отже, хто міг би вбити цю людину?
Доведено, що постріл зроблено з відстані два з половиною метри. Садівник був високим чоловіком. Дослідивши траєкторію кулі, експерти дійшли висновку: злочинець був нижчий від нього сантиметрів на двадцять. Міг мати щонайбільше сто сімдесят.
Жоден робітник або сусіда не помітили поблизу незнайомих. Адже злочин учинено о сьомій з хвилинами. О такій ранній порі рух на вулицях, особливо на периферії Забєгова, був мінімальний, і жоден сторонній не лишився б непоміченим.
Отже не треба було навіть перевіряти, чи вбивство вчинено задля грабунку. Злочинець стріляв у Червономєйського в теплиці. Не мав можливості привласнити навіть квітки, бо й квітів ще не було. Садівник працював у робочому комбінезоні й, крім носової хустинки та садівничого ножа, не мав при собі більше нічого.
На обличчі вбитого застиг вираз подиву й страху. З цього можна зробити висновок, що жертва добре знала свого переслідувача і здогадувалася, за чим він прийшов.
Не знайшовши нині в Забєгові ворогів садівника, міліція намагалася шукати їх у минулому. Дружина Червономєйського, Яніна, призналась, що 1935 року вони, тоді ще молоде подружжя, емігрували з-під Цешина до Франції. Там, в Ельзасі, на околицях Страсбурга, вони знайшли роботу в одного багатого садівника.
З початком другої світової війни, після капітуляції Франції, ці землі Гітлер приєднав до рейху. Червономєйського, як уродженця Сілезії, вважали за німця й призвали на службу до вермахту. Воював на Східному фронті, дійшов аж до Сталінграда й там потрапив у полон. Повернувся до Ельзасу лише 1948 року. Незабаром подружжя відмовилось од праці на хазяїна, взяло у держави позику, а потім купило досить великий маєток під Ліоном. Стала в пригоді професія садівника. Скориставшись із того, що неподалік було велике промислове місто, Червономєйський вирішив вирощувати овочі. За двадцять років збив собі непоганий капітал. Коли двоє старших дітей, як то кажуть, «вийшли в люди», він спродався й з дружиною та найменшим сином, а також з доброю сумою, вирішив повернутися на батьківщину.
Кілька тижнів Червономєйський їздив до Сілезії, бо тут хотів поселитися. Саме в Забєгові йому вдалося знайти землю, придатну для садівництва. Пані Яніна запевняла, що ні у Франції, ні тим більше в Польщі вони не мали ворогів. Звичайно, іноді траплялися дрібні суперечки з магазинами, куди чоловік здавав свою продукцію. Бували сутички і з робітниками, зайнятими в садку та теплицях. Однак це були дрібні інциденти, не варті уваги.
Розслідування вбивства Владислава Червономєйського було доручено лейтенантові Павлу Ратайчакові. Молодий офіцер через три дні признався, що цілком безпорадний у цій справі: не зміг знайти жодної зачіпки.
Зрештою, лейтенант Ратайчак займався справою зо два тижні. Одержавши виклик на спеціальні курси в криміналістичну лабораторію, з величезним полегшенням передав справу майорові Станіславу Зайончковському.
Хтось із городян зауважив, що прізвища всіх трьох жертв починаються на перші літери абетки. Спочатку загинула людина, прізвище якої починалося на «А». Потім настала черга літери «В», далі — «С». Той, хто перший це усвідомив, тепер оголосив, що новою жертвою таємничого вбивці стане власник прізвища, яке починається на літеру «D». А таких у Забєгові не бракувало.
Це відкриття вплинуло на мешканців повітового містечка, як вибух атомної бомби. До комендатури звернувся доктор Дембіцький, головний лікар місцевої лікарні, і цілком серйозно зажадав, аби до нього приставили міліцейську охорону. Зайончковський намагався був заспокоїти одного з найвідоміших людей міста, та коли прийшли й інші, навіть місцевий ксьондз, а також кілька громадських і партійних діячів, майор вирішив особисто взятися за розслідування всіх трьох справ.
Не маючи в розпорядженні необхідної кількості людей, особливо слідчих, Зайончковський надсилав розпачливі листи до воєводської комендатури, благаючи їх перебрати на себе слідство або ж прислати до Забєгова бодай трьох кваліфікованих спеціалістів. На жаль, воєводська комендатура мала задосить власних клопотів. І лише після того, як пощастило зламати в Ченстохові неабиякий опір тамтешнього міліцейського начальства, звідти «позичили» лейтенанта Барбару Слівінську.