— Чорт усе забирай! — Микола знесилено притулився до стіни. — Вітю, вибач нас…
— Давайте, я кави заварю, — запропонував Кім. — Бо ми зараз усі попадаємо…
— Гаразд, — погодився Микола. — Ходімо на камбуз. Але спочатку покладемо Вітю…
Підняли тіло матроса, занесли його до порожньої каюти і поклали на диван. Постояли кілька секунд…
Ішли до камбуза мовчки — вже не було сил ні сваритися, ні висловлювати вголос підозри. Всі чекали на швидке прибуття до берега.
— Маємо знову перевірити всю яхту, — мовив капітан, заходячи на камбуз. — Усі кутки, всі шпарини. Де та парочка може бути? А що тут у тебе, Кіме, за рейвах? Чому все валяється під ногами?
— Та я ж учора ввечері все прибрав, — здивовано відповів Кім. — Ви ж самі бачили…
Потім кок звернув увагу на морожені продукти, які розтанули. Вони валялися просто під ногами — овочі, м’ясо, морозиво… Кім різко відчинив дверцята великого холодильника-рефрижератора. Всі застигли: у ньому були замерзлі тіла Оксани й Андрія. Судячи з паморозі на обличчях і на одягу, вони пролежали в холодильнику вже кілька годин.
— Схоже, їх убито ще вночі… — капітан нервово провів рукою по обличчю. — І зробили це або ви, Кіме й Михайле, або ми — Григорій і я.
— Я присягаюся, — голос Михайла тремтів, — ми були в каюті! Я взагалі спав…
— Хто тобі повірить? — зло кинув Григорій. — Ось ми з капітаном були поруч на вахті, й ніхто з нас не спав. Це алібі! А ви…
— Ні в кого з нас немає жодного алібі, — відрізав Кім. — Крапка.
— Я маю зізнатися… — почав капітан.
Усі здригнулися і завмерли, чекаючи на його зізнання.
— Я задрімав на деякий час, — продовжив він. — Десь о пів на четверту ранку не витримав…
— Що ти кажеш, капітане! — спалахнув Григорій. — Ніхто з нас не спав, ми весь час бачили один одного!
— Неправда! — заперечив Микола. — Я…
Капітан не встиг закінчити фразу, як Кім уже заломив руки Григорію. Той зігнувся і кричав від болю.
— Ти чого?! — дивився на Кіма Микола.
— Подивіться, що в нього на лівій руці, на робочій! — вигукнув Кім. — Він же лівша! Там кров присохла! Треба не дати йому змити! Це ж кров Віті!
— Ідіот! — пручався Григорій. — То бруд, а не кров! Пусти! Боляче!
— А може, це машинне мастило, яке було на тілі Насті?! Га? — витріщився Микола.
— Та що тут казати, — ухопив Григорія і Михайло. — Зв’яжімо його, а поліція розбереться!
— Ану, хлопці, ведіть його до кают-компанії! — наказав капітан. — Зараз ми про все дізнаємося, поговоримо душевно.
І Григорія потягли до зали. Там йому зв’язали руки й ноги, кинули на крісло.
— Я, здається, про все здогадуюся, — обмірковував щось Микола. — Де твій дружок? Де співучасник, мерзото?! Відповідай!
— Я не винен! — закричав переляканий Григорій. — Це він усе придумав, підстроїв. Я просто хотів…
Але Григорій закінчити не встиг: у його горло зі страшною силою врізався ніж. Матрос, захлинаючись кров’ю, на очах присутніх помер. А в дверях стояв, зухвало дивлячись на трьох чоловіків, живий і здоровий Максим.
Коли він побачив, що Григорій мертвий, то кинувся навтьоки. Після миті замішання капітан, кок і матрос побігли за Максимом.
Але той вискочив на палубу, потім спритно стрибнув за борт, у воду, й поплив у бік далекого берега, який уже виднівся на обрії.
— Михайле, за штурвал! — наказав капітан. — Розвертай яхту за ним. І кинь у море канат із кругом!
Після слів Миколи кок і капітан, не змовляючись, також кинулися в море. Вони швидко пливли, наздоганяючи Максима. А Михайло тим часом кинув за борт довгий канат із прив’язаним рятівним кругом.
Максима, який був у рятівному крузі, Михайло витяг на палубу тим самим канатом. Лице втікача було побите і він ледь дихав: нахлебтався води. Вслід за ним на борт вилізли Кім і Микола. Сліди боротьби було видно і на їхніх обличчях…
Максим лежав на палубі, відхекуючись і відпльовуючись від води. Поки кок і капітан перевалилися через борт, Михайло вже спритно зв’язав Максима.
— Давай його вниз, — наказав капітан Михайлові.
І троє членів екіпажу «Наяди» волоком потягли Максима по сходах, які вели з палуби до приміщень яхти, до кают-компанії. Там Максима кинули на диван.
— Мишку, йди назад, до штурвала, — попросив Михайла капітан. — Скоро берег…
Коли Михайло пішов, Максим глянув на Миколу — пильно й проникливо…
— Капітане, розверни яхту, — примирливо попросив він. — Підемо звідси геть. І забудемо все…
— Забудемо?! — Микола був ладен убити Максима.