— Та йди ти! — вишкірився Максим.
Він різко підвівся й пішов. Коли його кроки стихли десь на сходах, що вели вниз, до кают, на палубі запанувала тиша, яку порушував тільки шум хвиль.
— Так… — розгублено мовив Сашко. — Як кажуть англійці, не будіть пса, що спить…
— Заспокойся, — Андрій виліз із басейну. — Хіба ти Максима не знаєш? Зранку знову буде чудовим, милим хлопчиком.
— Ну, ви тут відпочивайте, а я краще піду спати, — підвівся Ігор. — Дурна розмова вийшла. Але Максим будь-кого з рівноваги вивести може.
Ігор загорнувся в халат від вечірньої прохолоди, взяв великий махровий рушник і пішов тими ж сходами, що й Максим, униз, до своєї каюти.
— От лажа… — Андрій усе ще переживав сварку Ігоря і Максима. — Замість розслабитися в такий вечір…
— Нічого дивного, — зауважила Оксана. — Цього слід було чекати. Вогонь і лід… «Двоє товаришів» називається…
— У відпустку вирвався на два тижні, за весь рік уперше, — наче не чув її Андрій. — Усі справи кинув… А вони таке-от розвели. Тепер усі починаймо згадувати, хто кому що винен, хто кого коли обдурив… Усе вже минуло! Все треба забути!
— Ну, забути чи не забути… — озвався Сашко, — але несерйозно якось вони… Втім, «Наяда» повним ходом іде вперед, і сонячний ранок — я переконаний — буде кращим від цих вечірніх заморочок…
— Я теж, мабуть, піду, — зітхнула Настя й заходилася шукати свої в’єтнамки під шезлонгом. — Гляну, як там Ігор — заспокоївся чи ні. Слід усе «розрулити», а то відпочинку не буде. Ґуд найт, аміго!
— Чао, подружко, — махнула рукою Оксана, — приголуб там свого, щоб не плакав. А ми ще по ковточку, та й підемо «ту сліп»…
— Настусю, — закліпала очима Наталка, — не переймайся. Ти ж цих двох знаєш…
— Ох, знаю, — Настя зробила непевний жест рукою і пішла.
— Добраніч! — в один голос гукнули їй услід Сашко і Андрій.
Усі друзі вже вийшли з басейну, обтерлися рушниками, допили коктейлі й також рушили на спочинок.
Уранці наступного дня всі, крім Максима, сиділи за накритим до сніданку столом у великій їдальні корабля. Три пари неспішно перекидалися словами, немов грали у м’ячика: Ігор з Настею, Оксана з Андрієм, Сашко з Наталкою. Матрос-стюард мовчки подавав їжу й напої, прибирав посуд. Пили каву, сік, хтось хрумтів свіжими круасанами…
— Ну, і де ж наш Максимчик? — наголошено недбало запитала Оксана.
— Дуже скучила за ним? — похмуро запитав Ігор.
— Та якось негарно: снідаємо без нього… — знизала плечима Наталка.
— Вочевидь, спить, мов бабак, — кинув Андрій.
— На нього це не схоже, — заперечив Сашко. — Він пташка рання. Навіть після наших нічних студентських пригод, він, бувало, вдосвіта вставав.
— Нікуди він не дінеться, — грубо зауважив Ігор. — Захоче їсти — прийде.
— А може, все ж таки покликати його? — засумнівалася Настя.
— Запарили зі своїм Максимком… — пробурчав Ігор.
Але щось змінилося в обличчі хазяїна яхти, і він натиснув на ґудзик дзвіночка — виклик матросів і обслуги. Одразу ж після сигналу до кімнати увійшов матрос Григорій.
— Гришо, перевір, будь ласка, чому до сніданку не виходить Максим Євгенович, — почав Ігор. — Чи не захворів, бува? Акуратно так… Постукай до каюти; в разі чого — поможи… Може, йому пивка зранку треба?
— Зрозумів, — усміхнувся Григорій. — Зараз влаштуємо!
Григорій пружним кроком пішов, а вся компанія продовжувала насолоджуватися легеньким, свіжим сніданком.
— Кому ще кави, чаю? — поцікавилася Настя. Усі замахали руками, почали дякувати, відмовлятися — і справді, попри свою «легкість», сніданок був добротним, насиченим, розрахованим на апетити справжніх «морських вовків».
У дверях знову з’явився Григорій. Вигляд у нього був розгублений. Матрос робив якісь непевні рухи руками.
— Ігорю Олеговичу, — промимрив Григорій. — Його ніде немає…
— Максима? — перепитав навіщось Ігор. — Як це — немає?
— Ну… в каюті немає, вона була відчинена, — розповів Григорій. — Пішов я на верхню палубу, подумав, що Максим Євгенович засмагає на сонці. Але біля шезлонга чиїсь в’єтнамки стоять, журнал валяється, халат. Може, то все його? А так — начебто ніде не видно…
— Що за чортівня?! — роздратувався Ігор. — Де ж він може бути? І що там за халат?
— Ходімо, подивимося на палубі, — підвелася Настя.
А за нею й усі решта, забувши подякувати за сніданок, швиденько пішли нагору.
Над яхтою, від краю до краю обрію, бриніло ясно-блакитне небо. Жодна хмаринка не затьмарювала його. А довкола, на усміхненому синьому морі, не було видно іншого корабля.