— Зої Фоссі.
Жінка всміхалася, рада тому, що її впізнали, але від погляду, який на неї кинула Мора, немовби скам’яніла.
— Ви неправильно мене процитували, — сказала Мора. — Я ніколи не казала, що звинувачую пожежний департамент або поліцію.
— Хтось мусить бути винен. Якщо не вони, то хто? Може, ви відповідальні, докторко Айлс?
— Аж ніяк.
— Жінку спакували в мішок для тіл живою. Вона вісім годин провела в полоні холодильника в моргу. І ніхто в цьому не винен? — Фоссі помовчала. — Ви не думаєте, що хтось мав би за таке розпрощатися з роботою? Скажімо, той слідчий?
— А ви швидко знаходите винних.
— Ця помилка могла вбити жінку.
— Але ж не вбила.
— Хіба це не базова помилка? — засміялася Фоссі. — Ну хіба ж важко побачити, що хтось не помер?
— Важче, ніж ви думаєте, — відрізала Мора.
— То ви їх захищаєте.
— Я дала вам свою заяву. Не можу давати коментарів щодо дій інших людей.
— Докторко Айлс? — То був чоловік із «Бостон Триб’юн». — Ви сказали, що констатація смерті не обов’язково проходить легко. Я знаю, що в інших моргах у всій країні теж траплялися такі помилки. Можете розповісти, чому це буває складно?
Він говорив спокійно, з повагою. Не кидав виклик — це було продумане запитання, яке заслуговувало на відповідь. Мора подивилася на чоловіка. Побачила розумні очі, роздмухане вітром волосся, охайну борідку, яка нагадувала про молодого професора коледжу. У таку темну привабливість неодмінно мали закохуватися незліченні студентки.
— Як вас звати? — запитала вона.
— Пітер Лукас. Я веду щотижневу колонку в «Триб’юн».
— Я говоритиму з вами, містере Лукасе. І більше ні з ким. Заходьте.
— Заждіть, — запротестувала Фоссі. — Дехто чекав тут значно довше!
Мора кинула на неї нищівний погляд.
— У такому разі, міз Фоссі, Бог дає не тому, хто рано встав, а тому, хто поводився ввічливо.
Вона розвернулася й увійшла до будівлі, репортер «Триб’юн» ішов слідом за нею.
Луїз, секретарка докторки Айлс, була на телефоні. Затиснувши слухавку рукою, прошепотіла до Мори з відчаєм:
— Дзвінки не припиняються. Що мені їм казати?
Мора поклала їй на стіл копію своєї заяви.
— Відправляйте їм факсом оце.
— Це все, що я маю робити?
— Відхиляйте будь-які дзвінки від преси. Я погодилася поговорити з містером Лукасом, більше ні з ким. Жодних інтерв’ю.
Вираз обличчя, з яким Луїз оглянула репортера, було просто зрозуміти: «Бачу, привабливого обрали».
— Це ненадовго, — сказала Мора.
Вона підштовхнула Лукаса до свого кабінету й зачинила двері. Показала йому на стілець.
— Дякую за те, що погодилися поговорити, — сказав він.
— Ви єдиний там мене не дратували.
— Це не значить, що я не спроможний роздратувати.
Ці слова викликали в Мори слабку усмішку.
— Я роблю це суто з самозахисту, — сказала вона. — Можливо, якщо поговорю з вами, ви станете їхнім джерелом. Мені дадуть спокій і чіплятимуться до вас.
— Боюся, що це не так працює. За вами все одно ганятимуться.
— Містере Лукас, ви могли б писати про значно серйозніші історії. Важливіші історії. Чому обрали цю?
— Бо вона зачіпає на підсвідомому рівні Звертається до найгірших наших страхів. Скільки людей бояться, що їх помилково приймуть за мерців? Випадково поховають живцем? Це, до речі, кілька разів уже траплялося.
Мора кивнула.
— Є історичні задокументовані випадки. Але це було в часи до бальзамування.
— А прокинутися в моргу? Це не просто історично. Я дізнався, що в останні роки було кілька випадків.
Вона завагалася.
— Траплялося.
— Частіше, ніж люди усвідомлюють. — Він узяв записник, розгорнув. — У 1984 році був випадок у Нью-Йорку. Чоловік лежить на столі для розтину. Патологоанатом бере скальпеля й збирається зробити перший розріз, коли труп прокидається й хапає лікаря за горло. Лікар падає замертво із серцевим нападом.
Лукас підняв до неї очі:
— Чули про цей випадок?
— Ви подаєте найсенсаційніший приклад.
— Але це ж правда, чи не так?
Мора зітхнула
— Так. Про цю історію мені відомо.
Він перегорнув сторінку.
— Спрінгфілд, Огайо, 1989 рік. Жінку в будинку для літніх визнають мертвою й перевозять у похоронне бюро. Вона лежить на столі, її саме збираються бальзамувати, і тут труп починає говорити.
— Схоже, ви знаєтеся на цій темі.
— Бо вона заворожує. — Репортер погортав сторінки. — Учора ввечері читав про це, випадок за випадком. Дівчинка в Південній Дакоті прокинулась у розкритій труні. Чоловік у Де-Мойні, якому справді розрізали грудну клітку. Патологоанатом тільки тоді раптом зрозумів, що серце ще б’ється.