Він подивився на неї.
— Це не міські легенди. Це задокументовані випадки, і їх чимало.
— Слухайте, я не намагаюся сказати, що такого не буває, — вочевидь, це трапляється. Тіла прокидаються в моргах. Старі могили розкопують і бачать сліди нігтів із внутрішнього боку кришки труни. Людей так лякає ця ймовірність, що виробники роблять у трунах передавачі, щоб була змога покликати на допомогу. На той випадок, якщо вас поховали живцем.
— Дуже заспокійливо.
— Отже, так, таке може статися. Певна, ви чули теорію про Ісуса, про те, що воскресіння Христа насправді було не воскресіння, а випадок невчасного поховання.
— Чому буває так важко визначити, чи мертва людина? Чи ж це не має бути очевидно?
— Іноді це не так. Переохолоджені люди чи утопленики можуть видаватися мертвими. Нашу невідому дістали з холодної води. До того ж деякі препарати маскують ознаки життя — стає дуже важко помітити дихання чи намацати пульс.
— Ромео та Джульєтта. Те зілля, яке випила Джульєтта, щоб здатися мертвою.
— Так. Не знаю, що саме воно містило, але це цілком імовірний сценарій.
— Які препарати можуть так вплинути?
— Наприклад, барбітурати. Вони пригнічують дихання, його стає дуже важко виявити.
— Саме це показало токсикологічне обстеження невідомої, чи не так? Фенобарбітал.
Мора спохмурніла.
— Де ви це почули?
— Від джерел. Це правда?
— Без коментарів.
— Вона має історію психічних хвороб? Чому вона могла передозувати фенобарбітал?
— Ми навіть імені цієї жінки не знаємо, не те що історію хвороби.
Він пильно подивився на неї, надто пронизливо, щоб це було комфортно. Мора подумала, що це інтерв’ю було помилкою. Кілька хвилин тому Пітер Лукас справляв враження ввічливої, серйозної людини, такого журналіста, який поставиться з повагою до цієї історії. Але напрям, в який звертали його запитання, її непокоїв. Він прийшов на цю зустріч добре підготовленим, знаючи ті подробиці, про які вона воліла б змовчати; саме ті подробиці, які привертають увагу читачів.
— Я так розумію, що жінку вчора вранці витягли з Гінґема, — сказав він. — Пожежно-рятувальна служба Веймута зреагувала перша.
— Саме так.
— Чому на місце не викликали судово-медичного експерта?
— У нас не вистачить людей, щоб виїжджати на кожне місце злочину. До того ж це було у Веймуті й очевидних ознак насильницької смерті не було.
— Це за визначенням поліції штату?
— Їхній детектив вирішив, що це, найімовірніше, нещасний випадок.
— Або можлива спроба самогубства? Зважаючи на результати токсикологічного аналізу?
Мора не бачила сенсу заперечувати те, що він і так знав.
— Можливе передозування, так.
— Передозування барбітуратів. І тіло, вистигле в холодній воді. Дві причини, що ускладнюють констатування смерті. Чи ж їх не мусили взяти до уваги?
— Це… так, про це варто було б подумати.
— Але ані детектив поліції, ані пожежний департамент Веймута цього не зробили. Це скидається на помилку.
— Таке буває. Це все, що я можу сказати.
— Ви колись припускалися такої помилки, докторко Айлс? Проголошували мертвою ще живу людину?
Вона завагалася, подумки повернулася до років інтернатури. До нічного виклику під час роботи в терапії, який розбудив її з глибокого сну. Щойно відійшла пацієнтка з ліжка 336а, так сказала медсестра. Чи не може інтернка прийти й констатувати смерть? Ідучи до палати, Мора не відчувала ані тривоги, ані кризи впевненості. У медичній школі студентів окремо не вчили констатувати смерть; було зрозуміло, що, коли її побачиш, усе буде ясно. Тієї ночі вона йшла лікарняними коридорами, думаючи, що швиденько виконає завдання й повернеться в ліжко. Смерть не була несподівана — термінальна стадія раку, і на картці чітко зазначено: не реанімувати.
Увійшовши до 336-ї палати, вона сполохалася, побачивши, що ліжко оточене заплаканими родичами, які зібралися попрощатися. Мора мала публіку замість очікуваного спокійного причастя з покійницею. З вибаченням підходячи до ліжка, вона була болісно свідома того, як усі на неї дивляться. Пацієнтка лежала на спині, обличчя було мирне й спокійне. Мора дістала стетоскоп, просунула мембрану під лікарняну сорочку, приклала до худих грудей. Зігнувшись над тілом, вона відчувала, як тисне на неї родина, їхня задушлива увага. Тож і слухала не так довго, як мала б. Медсестри вже визначили, що жінка померла; виклик лікаря для оголошення — суто протокольна подія. Запис у картці за підписом лікаря — усе, що було потрібне для переведення до моргу. Зігнувшись над грудьми жінки, слухаючи тишу, Мора відчайдушно чекала миті, коли можна буде втекти звідти. Вона випросталася, зробила належно співчутливе обличчя й зосередилася на тому, хто, найімовірніше, був чоловіком пацієнтки. Уже збиралася промимрити: «Мені дуже прикро, але вона вже не з нами».