Її зупинило тихе дихання.
Мора спантеличено опустила очі й побачила, що грудна клітка пацієнтки рухається. Жінка видихнула востаннє й завмерла. Це було агональне дихання — не диво, просто останні електричні імпульси мозку, останнє посмикування діафрагми. Кожен із присутніх у кімнаті зойкнув.
— Боже мій, — мовив чоловік. — То вона ще не пішла.
— Це… станеться вже дуже скоро, — ось і все, що змогла сказати Мора.
Із палати вона вийшла, вражена тим, як близько опинилася до того, щоб зробити помилку. І більше ніколи так не легковажила констатацією смерті.
Вона подивилася на журналіста.
— Усі помиляються, — сказала. — Навіть щось таке базове, як проголошення смерті, — це не так просто, як здається.
— То ви захищаєте пожежників? І поліцію?
— Я кажу, що помилки трапляються, от і все.
«І знає Бог, я свого часу наробила помилок».
— Я розумію, як це могло статися. Жінку знайшли в холодній воді. У крові в неї були барбітурати. Ці фактори могли здатися подібними на смерть. За таких умов помилка не така вже й притягнута за вуха. Персонал намагався робити свою справу, і сподіваюся, що ви будете справедливі до них, коли писатимете свою колонку.
Вона підвелася, даючи знати, що інтерв’ю завершене.
— Я завжди намагаюся бути справедливим, — відповів Лукас.
— Не кожен журналіст може таке про себе сказати.
Він теж підвівся і стояв, дивлячись на неї через стіл.
— Дасте знати, чи мені вдалося. Коли прочитаєте колонку.
Мора провела його до дверей. Дивилася, як він іде повз стіл Луїз, виходить з кабінету.
Секретарка підняла очі від клавіатури.
— Як усе пройшло?
— Не знаю. Може, й не варто було з ним говорити.
— Скоро дізнаємося, — сказала Луїз, повернувшись до екрана. — Коли в п’ятницю його стаття з’явиться в «Триб’юн».
5
Джейн не могла сказати, добрі новини чи погані.
Лікарка Стефані Тем нахилилася вперед з ультразвуковим стетоскопом, гладеньке чорне волосся закрило обличчя так, що Джейн не могла зчитати його виразу. Лежачи на спині, детектив дивилася, як сенсор ковзає по набряклому животу. Лікарка Тем мала витончені руки, руки хірургині й вела інструмент так само делікатно, як могла б торкатися струн арфи. Раптом ця рука зупинилася, Тем опустила голову нижче, зосереджуючись. Джейн зиркнула на Гебріела, свого чоловіка, який сидів поруч, і прочитала в його очах ту ж тривогу.
«З нашою дитиною все гаразд?».
Нарешті лікарка Тем випросталася й подивилася на Джейн зі спокійною усмішкою.
— Послухайте, — сказала вона й збільшила гучність.
Із динаміка залунав ритмічний гуркіт, рівний і жвавий.
— Сильні серцеві тони ембріона, — сказала Тем.
— То з моєю дитиною все гаразд?
— З дитиною наразі все добре.
— Наразі? Що ви хочете сказати?
— Ну, їй недовго ще там лишатися. — Тем склала стетоскоп і поклала його в чохол. — Якщо вже амніотична оболонка розірвалася, скоро мають початися пологи.
— Але нічого не відбувається. Я не відчуваю потуг.
— Саме так. Ваша дитина не хоче з нами співпрацювати. У вас там дуже вперте маля, Джейн.
Гебріел зітхнув.
— Викапана матуся, яка до останньої хвилини бореться зі злочинцями. Будь ласка, скажіть моїй дружині, що тепер вона офіційно в декреті.
— Працювати вам точно не можна, — сказала лікарка. — Я відвезу вас на УЗД, подивимося, що там. А тоді, гадаю, час викликати пологи.
— Вони не почнуться самі? — спитала Джейн.
— Води відійшли, це відкритий канал для інфекцій. Минуло дві години, а потуг немає. Доведеться підштовхнути малечу. — Тем швидко попрямувала до дверей. — Вам поставлять крапельницю. Я спитаю у відділенні візуалізаційної діагностики, чи зможуть вони зараз вас прийняти. А тоді будемо діставати дитинку, щоб ви нарешті стали матусею.
— Усе так швидко відбувається.
Лікарка засміялася.
— Ви мали дев’ять місяців, щоб звикнути до цієї думки. Це не має бути повна несподіванка, — сказала вона й вийшла.
Джейн витріщилася в стелю.
— Не знаю, чи я до цього готова.
Гебріел стиснув її руку.
— Я вже давно готовий. Наче цілу вічність.