Вона почула за спиною знайомий роздратований голос:
— На що це ви, у біса, витріщилися, пане?
«Тільки не це, — подумала Джейн. — Хай тільки не виявиться, що містер Бодайн теж їде у відділення діагностики». Та вона чула, як він буркоче за спиною, поки його котять коридором за ріг, до приймальної зони.
Волонтерка поставила візок Джейн у кімнаті очікування й залишила її там, поряд зі старим. «Не дивитися на нього, — думала вона. — Навіть не коситися в його бік».
— Що, надто застрягли, щоб зі мною поговорити? — спитав він.
«Прикинусь, що його тут нема».
— Гм. То тепер прикидаєтеся, що мене тут нема.
Джейн із полегшенням підняла очі на двері — вони відчинилися, увійшла жінка в синьому форменному костюмі.
— Джейн Ріццолі?
— Це я.
— Лікарка Тем спуститься за кілька хвилин. Я відвезу вас до кабінету.
— А як же я? — заскиглив старий.
— До вас ми ще не зовсім готові, містере Бодайн, — сказала жінка, котячи крісло Джейн до дверей. — Майте терпіння.
— Чорт забирай, мені треба попісяти!
— Знаю, знаю.
— Ні біса ви не знаєте.
— Знаю достатньо, щоб не витрачати на тебе сили, — пробуркотіла жінка, ідучи з Джейн далі коридором.
— Я килим обмочу! — загорлав старий.
— Один із улюблених пацієнтів? — спитала Джейн.
— О так, — зітхнула жінка. — Усі його обожнюють.
— Думаєте, йому справді треба в туалет?
— Увесь час. У нього простата з мій кулак завбільшки, але хірургів він до неї не пускає.
Жінка вкотила Джейн у процедурну, заблокувала колеса візка.
— Допоможу вам лягти.
— Я впораюся.
— Люба, з таким черевом допомога вам не завадить.
Вона схопила Джейн за руку, витягла з візка. Постояла поруч, поки Джейн піднімалася на ослінчик і вмощувалася на столі.
— А тепер просто розслабтеся, гаразд? — сказала жінка, перевішуючи крапельницю. — Щойно спуститься лікарка Тем, візьмемося за вашу сонограму.
Вона вийшла, залишила Джейн саму. Окрім обладнання, у кімнаті не було на що дивитися. Ані вікон, ані плакатів на стінах, ані журналів. Навіть жодного нудного випуску «Гольф Дайджест».
Джейн вмостилася зручніше, витріщилася на голу стелю. Поклавши руки на округлий живіт, вона чекала на знайомий штурхан крихітної ніжки чи ліктя, але нічого не відчувала. «Ну ж бо, малече, — подумала вона. — Поговори зі мною. Скажи, що з тобою все буде добре».
Із кондиціонера долинуло прохолодне повітря, і Джейн у благенькій сорочці здригнулася. Подивилася на годинник і зрозуміла, що то пластиковий браслет на зап’ястку. Ім’я пацієнта: Ріццолі, Джейн. Що ж, пацієнтка у вас нетерпляча. Ну ж бо, люди, до справи!
Раптом вона завважила поколювання шкіри на животі, відчула, як тягне матку. М’язи м’яко стиснулися, затрималися на мить, тоді відпустило. Нарешті перейми.
Джейн подивилася на час. 11 : 50.
6
До полудня повітря розжарилося до тридцяти, тротуари перетворилися на розпечені дека, і над містом повиснув сірчастий літній серпанок. На стоянці біля бюро судово-медичної експертизи вже не було репортерів, тож Мора змогла спокійно перетнути Олбані-стріт і ввійшла до медичного центру. Вона сіла до ліфта з пів дюжиною свіженьких інтернів на першій місячній ротації і пригадала, чого їх вчили в медичній школі: не хворійте в липні. «Вони такі юні», — подумала Мора, дивлячись на гладенькі обличчя, на волосся, якого не торкнулася сивина. Останнім часом вона все частіше таке помічала — у копів, у лікарів. Якими ж молодими вони здавалися. Їй стало цікаво: «Що ж бачать ці інтерни, дивлячись на мене? Просто жінку, близьку вже до середнього віку, без форми, без бейджа на лацкані». Може, вони припускали, що Мора — родичка якогось пацієнта, заледве варта чогось більшого за побіжний погляд. Колись вона була така ж, як ці інтерни, — молода, пихата, у білому халаті. Це було ще до того, як вона пізнала науку поразки.
Двері ліфта відчинилися, Мора вийшла слідом за інтернами. Зграйка недоторканої молоді в білих халатах проминула пост медсестер. А от її, вбрану по-цивільному, одразу ж зупинив різким запитанням насуплений адміністратор:
— Перепрошую, ви когось шукаєте?
— Я приїхала до пацієнтки, — відповіла Мора. — Її поклали вчора ввечері, з приймального відділення. Я так розумію, сьогодні зранку перевели з реанімації сюди.
— Ім’я пацієнтки?
Мора завагалася.
— Гадаю, вона досі зареєстрована як невідома. Лікар Катлер сказав, що вона в чотириста тридцять першій палаті.