Адміністратор примружився:
— Вибачте, нам увесь день телефонують журналісти. Ми більше не можемо відповідати на запитання стосовно цієї пацієнтки.
— Я не журналістка. Я докторка Айлс із бюро судово-медичної експертизи. Обіцяла лікареві Катлеру, що навідаюся до неї.
— Можна подивитися ваші документи?
Мора покопирсалася в сумочці, дістала посвідчення, поклала на стійку. «Це мені за те, що прийшла не в лабораторному халаті», — подумала вона. З того місця їй було видно інтернів, які безперешкодно походжали коридором, мов зграя пихатих білих гусей.
— Можете зателефонувати лікареві Катлеру, — запропонувала вона. — Він знає, хто я така.
— Ну, гадаю, усе гаразд, — сказав адміністратор, віддаючи їй документ. — З цією пацієнткою стільки метушні, що навіть охоронця мусили прислати.
Мора рушила далі по коридору, і він гукнув їй у спину:
— Він, певно, теж захоче глянути на ваші документи!
Готова до чергових випитувань, вона підійшла до палати 431, тримаючи посвідчення в руці, але охоронця біля зачинених дверей не було. Збираючись постукати, вона почула в кімнаті гупання і дзенькіт металу.
Увірвавшись до кімнати, Мора побачила дивну картину. Біля ліжка тягнувся до крапельниці лікар. З іншого боку охоронець навалився на пацієнтку, учепившись їй у зап’ястки. Столик біля ліжка перевернувся, підлога була слизька від розлитої води.
— Вам допомогти? — спитала Мора.
Лікар глянув на неї через плече, вона помітила сині очі, біляве волосся, підстрижене коротко, мов щіткою.
— Ні, усе гаразд. Ми з нею впоралися, — сказав він.
— Дозвольте я ремінь застібну, — запропонувала Мора й перейшла туди, де був охоронець. Потягнувшись до ременя, побачила, що жінка вириває руку. Почула, як тривожно загарчав охоронець.
Вибух змусив Мору здригнутися. Обличчя омило теплом, і чоловік раптом повалився набік, на неї. Вона спотикнулася під його вагою, упала на спину, він — зверху. Холодна вода з підлоги всоталась у блузку, а зверху гаряче полилася кров. Вона спробувала скинути тіло з себе, але охоронець був важкий, такий важкий, що вичавлював усе повітря їй з легень.
Його почало трусити в судомах агонії. Її лице омила нова порція гарячої рідини, полилася до рота, і вона мало не захлинулася. «Я тону в крові». Мора закричала, штовхнула тіло, і воно, слизьке від крові, ковзнуло геть.
Вона видряпалася на ноги, перевела погляд на жінку, яка тепер була вільна. Тільки тоді Мора побачила, що саме жінка стискає обома руками.
«Пістолет. Вона забрала в охоронця пістолет».
Лікар зник. Мора залишилася наодинці з невідомою, вони дивилися одна на одну, і кожна риса обличчя пацієнтки вирізнялася жахливою ясністю. Сплутане чорне волосся, дикі очі. Невблаганне напруження жил у руці, коли вона повільно стиснула зброю.
«Боже правий, вона натисне на спусковий гачок».
— Будь ласка, — прошепотіла Мора. — Я просто хочу допомогти.
Увагу жінки привернув звук поспішних кроків. Двері розчахнулися, і медсестра, роззявивши рота, витріщилася на криваве місиво в палаті.
Невідома різко зірвалася з ліжка. Це сталося так швидко, що Мора не встигла зреагувати. Вона заклякла, коли жінка вчепилася їй у руку, а дуло пістолета вп’ялося в шию. Серце Мори калатало, вона дозволила штовхнути себе до дверей, відчуваючи дотик холодної сталі. Медсестра позадкувала, надто нажахана, нездатна говорити. Мору випхали з палати до коридору. Де охорона? Чи хтось покликав на допомогу? Вони рухалися далі, до посту медсестер; спітніле тіло жінки притискалося до неї, важке від паніки дихання ревло Морі у вухах.
— Обережно! З дороги, у неї пістолет! — почула Мора і краєм ока помітила групку інтернів, яку бачила лічені хвилини тому.
Тепер вони вже не були такі пихаті, задкували, широко розплющивши очі. Стільки свідків; стільки людей, з яких немає жодної користі.
«Чорт забирай, допоможіть мені, хто-небудь!»
Невідома з заручницею вже порівнялися з постом медсестер, ошелешені жінки дивилися на них мовчки, мов воскові фігури. Задзвенів телефон, залишився без відповіді.
Попереду був ліфт.
Жінка натиснула кнопку виклику. Двері роз’їхалися, жінка штовхнула Мору всередину, зайшла за нею й натиснула на кнопку «1».
Чотири поверхи. «Чи буду я ще жива, коли двері знову відчиняться?»
Жінка позадкувала до стіни. Мора незмигно дивилася на неї. «Змусити її побачити, хто я така. Нехай дивиться мені в очі, коли натискатиме на спусковий гачок». У ліфті було прохолодно, і невідома була гола під благенькою лікарняною сорочкою, але на чолі в неї блищав піт, і руки, стиснені на пістолеті, тремтіли.