— Навіщо ви так? — запитала Мора. — Я вам нічого поганого не робила! Учора намагалася допомогти. Це я вас урятувала.
Жінка мовчала — ані слова, ані звуку. Мора чула лише її дихання, хрипке, часте від страху.
Дзенькнув ліфт, погляд жінки метнувся до дверей. Мора навіжено намагалася згадати план вестибюлю лікарні. Пригадала інфоцентр біля вхідних дверей із сивочолою волонтеркою. Сувенірну крамницю. Ряд телефонів.
Двері відчинилися. Жінка схопила Мору за руку й випхала з ліфта першою. Пістолет знову опинився біля її яремної вени. Коли вони вийшли до вестибюля, горло в Мори було геть пересохле. Вона глянула ліворуч, тоді праворуч, але не побачила людей, свідків. Тоді помітила самотнього охоронця, який ховався за стійкою інфоцентру, — просто переляканий старий у формі. Цілком спроможний влучити в заручницю.
На вулиці завивала сирена, наче банші на підльоті.
Жінка схопила Мору за волосся, смикнула до себе, так близько, що та відчула гаряче дихання на шиї, різкий запах страху. Вони рушили до виходу, Мора в паніці краєм ока завважила літнього охоронця під столом. Побачила сріблясті повітряні кульки в сувенірній крамниці, телефонну слухавку, що погойдувалася на дроті. Тоді її випхали за двері, у пообідню спеку.
Біля бордюру з вереском зупинилося патрульне поліцейське авто, з нього випало двійко копів зі зброєю напоготові. Завмерли, не зводячи очей з Мори, яка зараз перекривала їм лінію вогню.
Знову заверещала сирена, уже ближче.
Жінка вже не просто дихала — відчайдушно хапала повітря, опинившись перед різким зменшенням кількості варіантів. Уперед шляху не було; вона знову смикнула Мору, знову потягла її до будівлі, відступаючи до вестибюля.
— Прошу… — прошепотіла Мора, поки її тягли всередину. — Виходу немає! Опустіть зброю. Опустіть, і ми разом до них вийдемо, добре? Вийдемо разом, і вони вас не зачеплять…
Вона побачила, як двоє копів сунуться вперед, крок за кроком, підлаштовуючись під темп здобичі. Мора все одно затуляла їм лінію вогню, і вони могли хіба що безпорадно дивитись, як жінка відступає до лікарні й тягне заручницю з собою. Мора почула зойк і краєм ока помітила випадкових свідків, що шоковано завмерли на місці.
— Відійдіть, люди! — загорлав один із копів. — Усі геть з дороги!
«Ось тут усе й скінчиться, — подумала Мора. — Я загнана в кут із божевільною, яку не умовиш здатися». Вона чула, як дихання жінки стає дедалі швидшим, аж до скімлення, відчувала страх, що розтікався її кров’ю, мов струм високовольтними дротами. Відчувала, як її неухильно тягне до кривавого завершення, і майже бачила це очима копів, які помалу просувалися вперед. Постріл із пістолета жінки, кров, що б’є з голови заручниці. Неодмінний град куль, які зрештою все закінчать. До того поліція у стані мату. І невідома, охоплена панікою, така ж безпорадна й неспроможна змінити хід подій.
«Це я можу все змінити. Саме час».
Мора глибоко вдихнула й видихнула. Поки повітря виходило їй з легень, вона дозволила собі обм’якнути. Коліна підкосилися, вона впала на підлогу.
Жінка здивовано загарчала, намагаючись утримати Мору. Але розслаблене тіло важке, і заручниця уже сповзала на підлогу — жінка втрачала свій живий щит. І вмить Мора опинилася вільна. Вона перекотилася на бік, закрила голову руками й згорнулася клубком, чекаючи пострілів. Але почула лише кроки й крики.
— Чорт, не можу поцілити!
— Бляха, забирайтеся з дороги!
Її поторсала рука.
— Пані, з вами все добре? Усе добре?
Трусячись, Мора нарешті підняла очі на копа. Почула тріскіт рацій, сирени, які квилили, мов жінки, що оплакують померлих.
— Ну ж бо, треба забиратися звідси.
Поліціянт узяв її за руку, підняв на ноги. Вона так тремтіла, що заледве могла стояти, тож він обійняв її за талію й повів до виходу.
— Гей, ви всі! — загорлав він до глядачів. — Забирайтеся звідси, негайно!
Мора озирнулася. Невідомої ніде не було.
— Іти можете? — запитав коп.
Вона кивнула, не в змові вимовити й слова.
— То йдіть! Потрібно всіх евакуювати. Вам не слід тут лишатися.
«Не тепер, коли має пролитися кров».
Вона зробила кілька кроків. Озирнулася востаннє й побачила, що коп уже біжить по коридору. Завважила табличку, що вказувала на крило, де збиралась окопатися невідома. «Візуалізаційна діагностика».
Джейн Ріццолі скинулася зі сну й закліпала, спантелично дивлячись у стелю. Вона не збиралася дрімати, але оглядовий стіл був на диво зручний, а вона втомилася, бо останні ночі спала погано. Тепер глянула на годинник на стіні й збагнула, що її залишили саму більше ніж на пів години. То довго ще чекати? Минуло ще п’ять хвилин, роздратування росло.