Стіллмен завагався.
— Якщо чесно, — сказав він, — це для мене вперше. Для нас усіх. Маємо справу з рідкісним винятком, бо ж жінки не беруть заручників.
— Ця бере.
Він кивнув.
— І поки немає нової інформації, маю підходити до цього випадку так само, як до будь-якої іншої подібної ситуації. Перш ніж вестиму з неї переговори, мушу дізнатися про неї якомога більше. Хто вона така, чому це робить.
Мора похитала головою.
— Не знаю, чим тут допомогти.
— Ви остання мали з нею якийсь контакт. Розкажіть усе, що пам’ятаєте. Кожне її слово, вираз обличчя.
— Я була з нею дуже недовго. Кілька хвилин.
— Ви розмовляли?
— Я намагалася.
— Що ви їй говорили?
Мора відчула, як долоні стають слизькі від спогадів про поїздку в ліфті. Про те, як тремтіла рука жінки, стискаючи пістолет.
— Я намагалась її заспокоїти, напоумити. Сказала, що хотіла тільки допомогти.
— Як вона відреагувала?
— Не сказала нічого. Мовчала. Ось що було найстрашніше. — Мора глянула на Стіллмена. — Її повне мовчання.
Він насупився.
— Вона якось відреагувала на ваші слова? Ви певні, що вона вас чула?
— Ця жінка не глуха, реакція на звуки була. Я знаю, що вона чула поліцейські сирени.
— І не сказала ані слова? — Стіллмен похитав головою. — Це дивно. Може, йдеться про мовний бар’єр. Це ускладнить переговори.
— Вона взагалі не здалася мені схильною до переговорів.
— Почнімо спочатку, докторко Айлс. Що робила вона, що робили ви.
— Я вже пройшла все це з капітаном Гейдером. Повторення одних і тих само запитань не дасть вам нових відповідей.
— Я знаю, що ви повторюєтеся. Але якийсь спогад може містити життєво необхідну деталь. Те, що я зможу використати.
— Вона приставила мені до голови пістолет. Було важко зосередитися на чомусь, крім того, як залишитися живою.
— Ви були там з нею. Ви знаєте, в якому вона стані. Може, маєте ідеї стосовно того, чому вона вдалася до цих дій? Чи схильна вона скривдити когось із заручників?
— Вона вже вбила одну людину. Невже вам це нічого не говорить?
— Але відтоді ми не чули пострілів, тож перші тридцять хвилин минули спокійно, а це найнебезпечніший період, коли злочинець ще наляканий і схильніший убивати полонених. Минула майже година, а вона не зробила більше жодного кроку. Нікого не скривдила, як ми знаємо.
— То що вона там робить?
— Ми не знаємо. Досі намагаємося зібрати інформацію. Відділ розслідування вбивств виявляє, як вона взагалі опинилася в моргу, ми зняли в палаті, найімовірніше, її відбитки пальців. Час грає на нас, поки ніхто не страждає. Що довше це триватиме, то більше інформації про неї ми матимемо. І то ймовірніше, що вдасться владнати все без кровопролиття, без героїзму. — Він глянув у бік лікарні. — Бачите тих копів? Їм, певно, не терпиться ввірватися всередину. Якщо до цього дійде, то я провалився. Моє головне правило для інцидентів із заручниками дуже просте: сповільнюй. Ми затримали її в крилі без вікон і виходів, тож утекти вона не може, мобільності не має. Нехай посидить і поміркує про ситуацію. Тоді усвідомить, що не має вибору, окрім як здатися.
— Якщо їй стане розуму це усвідомити.
Стіллмен подивився на неї. Його погляд м’яко зважував важливість її слів.
— Як думаєте, вона розважлива?
— Я думаю, що вона налякана, — відповіла Мора. — Коли ми були самі в ліфті, я бачила її очі. Паніку в них.
— Це тому вона вистрелила?
— Певно, їй здавалося, що вона під загрозою. Ми втрьох скупчилися навколо її ліжка, намагалися її зв’язати.
— Утрьох? Медсестра, з якою я говорив, сказала, що, коли вона ввійшла до палати, побачила лише вас та охоронця.
— Був ще й лікар. Молодий, білявий.
— Медсестра його не бачила.
— О, він утік. Після пострілу чкурнув, мов заєць. — Мора помовчала, їй досі було прикро через те, що її так покинули напризволяще. — Я опинилася в палаті сама.
— Як думаєте, чому пацієнтка вистрелила лише в охоронця? Якщо навколо ліжка вас було троє?
— Він схилився над нею. Був найближче.
— Чи може справа бути у формі?
Мора спохмурніла.
— Що ви хочете сказати?
— Поміркуйте. Форма — це символ влади. Вона могла подумати, що це поліціянт. Тому виникає запитання, чи не має вона кримінального минулого.
— Чимало людей страшиться поліції. Для цього не конче бути злочинцем.
— Чому вона не застрелила лікаря?
— Я ж сказала вам, він утік. Його там не було.
— У вас вона теж не вистрелила.
— Бо їй потрібен був заручник. Я стала найближчим теплим тілом.
— Думаєте, вона вас убила б? Якби мала нагоду?