Підходять інші, роблять свій вибір. Раптом Аню відтягують від мене. Я намагаюсь її затримати, але водій викручує мені руку.
— Тебе ніхто не хоче, — каже він.
Пхає мене до фургону й замикає там.
Крізь вікно я все бачу, все чую. Як регочуть чоловіки, як борсаються дівчата, як кричать. На це нестерпно дивитися — утім, відвернутись я не можу.
— Міло! — верещить Аня. — Міло, допоможи!
Я гачу в зачинені двері, відчайдушно намагаючись дістатися до неї. Чоловік повалив її на землю, розсунув їй ноги, утиснув зап’ястки у бруд. Вона міцно заплющила очі від болю. Я теж кричу, б’ю кулаками у вікно, та пробитися не в змозі.
Коли чоловік закінчує, бачу, що він вимазаний її кров’ю. Застібає штани й голосно промовляє:
— Добре. Дуже добре.
Я дивлюся на Аню. Спочатку мені здається, що вона мертва, бо лежить і не ворушиться. Чоловік навіть не дивиться на неї — він дістає з наплічника пляшку води й п’є, довго. Він не бачить, як Аня повертається до життя.
Раптом вона підводиться й починає бігти.
Вона мчить у пустелю, я притискаю долоні до скла. Швидше, Аню! Біжи. Біжи!
— Гей! — гукає інший чоловік. — Одна тікає!
Аня біжить. Вона боса, гола, гостре каміння ріже їй ноги. Але попереду — відкрита пустеля, і вона не спотикається.
Не озирайся. Біжи! Біжи…
Від звуку пострілу холоне кров.
Аню кидає вперед, вона падає на землю. Але вона ще не переможена. Їй удається звестися на ноги, вона робить кілька хитких кроків, наче п’яна, тоді падає на коліна. Тепер вона повзе, кожен дюйм — це боротьба, це тріумф. Тягнеться вперед, мов намагається вхопитися за руку допомоги, яку ніхто з нас не бачить.
Лунає другий постріл.
Коли Аня падає цього разу, вона вже не підводиться.
Водій засовує пістолет за ремінь, озирається на дівчат. Усі плачуть, охопивши себе руками, і дивляться в пустелю, на Анине тіло.
— Оце шкода, — каже чоловік, який її зґвалтував.
— Забагато клопоту за ними бігати, — каже водій. — Усе одно лишилося ще шість, є з чого обрати.
Вони спробували товар, тепер починають торгуватися. Закінчивши, ділять нас, наче худобу, по три дівчини в кожен фургон. Я не чую, скільки за нас заплачено, знаю тільки, що я — бонус, наче додаток до основної угоди.
Коли ми від’їжджаємо, я озираюся на тіло Ані. Вони не завдали собі клопоту її поховати; вона лежить, відкрита сонцю й вітру, і над нею вже кружляють голодні птахи. За кілька тижнів від неї нічого не залишиться. Вона зникне, як от зараз зникаю я, у землі, де ніхто не знає мого імені. В Америці.
Ми звертаємо на шосе. Я бачу знак: US 94.
2
Докторка Мора Айлс увесь день не дихала свіжим повітрям. З сьомої години ранку вона вдихала запах смерті — такий знайомий, що сморід органів, відкритих розтином холодної шкіри, давно не викликав бажання відсахнутися. Поліцейські, які час від часу спостерігають за розтинами, зазвичай не такі стоїки. Іноді Мора вловлювала аромат мазі «Вікс», якою вони мастили ніздрі, щоб перебити сморід. Іноді навіть мазь не рятувала, і вона бачила, як у спостерігачів раптом підгиналися коліна й вони схилялися над умивальником. На відміну від неї, копи не звикли до різкої терпкості формаліну чи сірчаності гниття перетинок.
Сьогодні до цього букету запахів додалася недоречна солодкава нота аромату кокосової олії, що йшла від шкіри місіс Глорії Ледер, яка лежала на столі для аутопсії. Їй було п’ятдесят років, розлучена жінка з широкими стегнами, важкими грудьми та блискучим рожевим лаком на нігтях пальців ніг. Краї купальника, в якому її й знайшли біля басейну, відзначала глибока темна засмага. Бікіні: не найпринадніший вибір для обвислого тіла середнього віку. «Коли я востаннє мала нагоду вдягнути купальник?» — подумала Мора й відчула спалах абсурдних заздрощів до місіс Глорії Ледер, яка останні миті свого життя насолоджувалася теплим літнім днем. Був уже майже серпень, а Мора жодного разу не вибралася на пляж, не сиділа біля басейну, навіть на задньому дворі не засмагала.
— Ром з колою, — сказав молодий коп, що стояв у неї в ногах. — Здається, у склянці було саме це, вона біля шезлонга стояла.
Мора вперше бачила офіцера Б’юкенена в своєму моргу. Він змушував її нервуватися — метушливо посмикував паперову маску, переступав з ноги на ногу. На вигляд хлопчина був надто юний для копа. Вони всі починали здаватися надто молодими.