--*--
Минають дні робочого циклу, а я проводжу час біля ілюмінатора, спостерігаючи за зірками. Блакитними цяточками світла.
Я годую Джона кожних вісім годин. Певний час після того, як я засуну йому ложку до рота, він жує, а потім забуває, і їжа вивалюється. Я піднімаю йому підборіддя, намагаючись змусити його проковтнути. Начебто допомагає. Він отримав кілька калорій. Може це має значення під час довгого заморожування, а може ні.
Я закінчую годувати його і стягую з нього вбрання, одне за одним.
Я ложу його на койку і намагаюся з ним кохатися.
Я роблю це, бо сподіваюся, він зробив би те саме, якби ми помінялися ролями. Я роблю це, бо сподіваюся, він спробував би отримати хоч якесь задоволення від мого тіла у цій довгій подорожі, якби я перетворилася в овоч. Я сподіваюся, він скористався би мною хоча б так, щоб я не була повним непотребом.
Тому я ложу його і намагаюся з ним кохатися.
І коли я пещу його ротом, мені спадає на думку – те, що я можу зробити для нього, якби ми помінялися ролями, він зараз не зміг би зробити для мене.
Я знесилено падаю на його широкі, порожні груди, стискаю в долонях велику, порожню голову і реву.
Через кілька годин я набираю клітини для Джона в два шприци й вирушаю в бік койок, в бік трун.
Джон не реагує, коли я роблю йому уколи. Його очі відкриті, але він не здригається. Поганий знак. Він повинен якось відреагувати, відчути щось.
Я допомагаю йому встати з койки, і разом ми прямуємо до трун. Вони чорні й блискучі, немов панцир жука – я ложу його всередину і вкладаю під кутом сорок п’ять градусів. Цілую в чоло.
-- Спи міцно, -- кажу, хоча ніхто з нас не вважає це сном. Ніхто з тих, хто пройшов через це.
Я вагаюся перш, ніж закрити кришку. Його блакитні очі зустрічаються з моїми, й на якусь мить мені здається, що він розуміє, і що йому страшно. Та це почуття швидко зникає і я переконую себе, що це тільки моя уява. Закриваю кришку.
З огляду на безпеку, кожну труну можна активувати, як зсередини, так і ззовні. На якусь мить, моя рука зависає над панеллю. Тоді я кладу долоню на екран.
-- Активувати, -- промовляю.
Я чую, як зі свистом втікає повітря. До камери закачується сірководень. Вся решта відбувається автоматично. Комп’ютер не відкриє контейнер, поки знов не прийде черга Джона.
Я проходжу повз ряд трун, не дивлячись на них. Залізаю у власний контейнер. Стоїть нудно-солодкий запах; хімікати й блювота.
Наступний крок зробити важко, особливо, якщо починаєш думати. Тому я не думаю. Я вкладаюся під кутом сорок п’ять градусів. Закриваю кришку, і запалюється екран, освітлюючи темряву. Я глибоко вдихаю. І тут на мене звалюється весь тягар того, що я роблю. Завжди те саме, кожного разу. Під час кріосну ми всі мертві, й тільки прокидаючись -- змінюємо цей факт. І коли я кладу руку на панель, я вчиняю самогубство. Раз за разом. Я робила це вже стільки разів, що перетворилася на серійну вбивцю самої себе.
Я сповільнюю дихання, закриваю очі і кладу долоню на панель.
-- Активувати, -- кажу.
Я чую, як зі свистом втікає повітря, в ніс б’є запах сірководню. Глибоко вдихаю, заповнюючи хімікатами легені. Холод вдаряє, немов молот.
--*--
Я прокидаюся і блюю.
Завжди те саме. Я блюю так, наче зараз помру, мої нутрощі от-от виваляться назовні, я душуся криком, якого не можу зупинити. Закінчивши, витираю рот і випадаю з контейнера. Холодна підлога обпалює мені коліна. Я збираюся з силами й встаю, залишаючи верству шкіри на місці, де стояла на колінах.
На тремтячих ногах перетинаю кімнату і сідаю за стіл, очікуючи, коли увімкнеться система опалення. Очікуючи, коли прийду до тями.
Щось клацає і гудуть маленькі сервоприводи. З отворів бухає тепло. За якусь мить я чую шипіння і одна з трун відкривається.
Контейнер Джона. Вони повинні відкриватися рандомно. І це контейнер Джона.
Так не буває. Я йду в другий кінець кімнати, залишаючи сліди ніг у інеї. Дивлюся на Джона у труні, його волосся відтає, перетворюючись в мокрі пасма на широкому чолі. Тоді приходить блювотний рефлекс. Йому бракує сили, щоб повернути голову, тому блювота капає тоненькою цівкою з рота.
Я спостерігаю, як він починає душитися. Його обличчя викривлюється, на роті з’являється піна. З порожніх очей течуть сльози. Це тільки рефлекс. В його сльозах немає смутку.
Я протягую руку і обережно повертаю йому голову набік.
Блювота тече йому з рота і забруднює контейнер. Його голова бездумно хитається на тонесенькій шиї. Він дихає. Я роблю крок назад, не знаю, що робити далі. Дивлюся на труну, що знаходиться поряд з труною Джона.