«Сміх часто виникає тоді, коли ми зненацька виявляємо відчутну невідповідність між поняттям і реальними предметами, які по праву мислились у цьому понятті, але тільки з однієї точки зору, і сам сміх — то лишень вираження цієї невідповідності. [...] Що сильніше реальність була підведена під це поняття, то значнішим буде невідповідність йому й чіткіше це впадатиме в очі; і то сильнішим, з іншого боку, буде сміховинний ефект, що виникає з цієї протилежності.
Отож сміх завжди постає внаслідок парадоксального й тому неочікуваного підведення під поняття, незалежно від того, виражене воно в словах чи в учинках. Ось таке, якщо коротко, правильне пояснення смішного».
Отже, таке явище, як сміх, завжди залежить від раптового сприйняття неузгодженості між певним поняттям і предметом, який він репрезентує, тобто між абстрактним та інтуїтивним.
Б. Спенсер[18]. — Герберт Спенсер є автором чільної психофізіологічної теорії сміху. Він намагається зрозуміти наявні зв’язки між афектом задоволення, раптовим сприйняттям якоїсь недоладності, невідповідності, несподіваним зникненням напруженого очікування і вибухом сміху — доволі своєрідним лице-вокальним вираженням, що викликає досвід тілесної втіхи. Для цього він звертається насамперед до фізіології.
Як передумову він закладає ідею, згідно з якою будь-який стан інтенсивної психічної напруги (або нервового збудження), поєднуючись з афектом, що породжує надто сильну емоцію, у цю саме мить вивільняється або розпружується, так би мовити, витікає одним чи двома з трьох класичних великих шляхів — м’язовим чи вісцеральним, — шукаючи психічної рівноваги.
У цій перспективі — що таке психофізіологія сміху? Це раптовий перехід від одного інтенсивного психічного стану до іншого, менш інтенсивного, такий собі «низхідний і різкий контраст між двома станами, що породжують виплеск ментального збудження, що було заблоковане і яке дає витекти “енергетичному надлишкові” через сміх».
Ось формулювання Спенсера:
«Сміх природно виникає тоді, коли свідомість несподівано звертається від великого до дрібного, тобто коли трапляється те, що можна назвати низхідною невідповідністю».
Натомість висхідна невідповідність сміху не викликає.
Він додає, що ця невідповідність, або низхідний контраст, також розв’язується виплеском психічного збудження до вісцерального шляху, що фактично ми й спостерігаємо у вигляді сміху — лице-вокальному виразі, що супроводжується нейровегетативними вираженнями й становить справжнє тілесне явище.
На завершення наведемо приклад, який подає автор для ілюстрації своєї теорії:
«У цирку Франконі акробат зробив страшний стрибок через кількох коней. Клоун, очевидно, позаздривши цьому успіхові, самовпевнено приготувався до такого самого стрибка; відтак, розбігшись із неабияким рвійним поривом, він зненацька спинився перед першою конякою, вдаючи, що хоче зняти з неї якусь пилинку. У більшості глядачів це викликало бурхливий регіт».
Цей приклад, до речі, міг би цілком пасувати й до визначення Канта («перетворення напруженого чекання на ніщо»).
В. Бен[19]. — Доволі цікава концепція Александра Бена тонко залучає ідеї Гоббса, Шопенгауера і Спенсера. Перш ніж викласти її в своєму трактаті, присвяченому емоціям, він складає дещо банальний і в деяких аспектах «своєрідний» список причин сміху, які він розділяє на фізичні та психічні.
Далі він розглядає теорію невідповідності, яку вважає недостатньою й обмеженою в своїх застосунках, так само як теорію самозвеличення або заниження смішного предмета. Чому, запитує він, потворності, ницості або недоліки в інших мають викликати сміх?
Отож Бен розробляє власну теорію, об’єднуючи психологічні (афективні та когнітивні) елементи, узяті від Гоббса й Шопенгауера, з психофізіологічним компонентом «низхідної невідповідності», розробленої Спенсером. Так, смішним стає заниження та знецінення тієї чи тієї особи або «чогось», що зазвичай має авторитет і високе звання і вимагає поваги та дотримання всіляких формальностей, за емоційних обставин низької інтенсивності.
Забезпечена владним становищем, така повага вимагає певних примусів од оточення, тобто останні мають витрачати психічну енергію, щоб стримувати себе, отже, раптова втрата авторитету або заниження свідчить на психофізіологічному рівні про низхідну невідповідність й приводить до розрядки чи «звільнення від примусу».
«Нагода для сміху, — пише Бен, — це заниження особи або підприємства, що має якесь високе звання, за обставин, які не викликають сильної емоції… Отож ми розглядаємо смішне заниження як вивільнення від примусу.