Під цим кутом зору комічне є реакцією на серйозне. Поважні, урочисті, непорушні атрибути речей вимагають від нас деякої напруги, певного примусу; якщо ж ми раптово вивільняємося від цього примусу, то це викликає веселу реакцію».
Трохи далі він додає:
«Насильницька й позбавлена реального змісту форма серйозності й урочистості ставить нас у незручне “офіційне” становище, яке, стикаючись із тривіальним і вульгарним, спричиняє реакцію якнайвеселішої насолоди, яку тільки можна відчути…»
7. Берґсон[20]. — У відомому творі «Сміх» Анрі Берґсон запропонував загальну теорію комічного, яку він вписує в структуру соціального та культурного життя, даючи йому кілька формулювань і показуючи різні процеси його створення, які він систематизує в формі певних законів. Він послідовно викладає комічність форм, жестів, поз, ситуацій, слів і характерів, приклади яких запозичує у комедії.
• Спершу процитуємо деякі показові уривки, що формулюють комічне:
«Комічне виникає, ймовірно, коли люди певної групи зосереджують увагу на комусь одному з них, примушуючи мовчати чутливість і надаючи волю лише розуму. Якою ж має бути та особливість, на яку спрямована їхня увага, чому прислужиться тут розум?»
«…Смішною є механічна скутість там, де бажаною була б податлива передбачливість і жвава гнучкість».
«Постійна зміна вигляду, необоротність явищ, досконала індивідуальність замкненої в собі серії — ось зовнішні типові риси, за котрими відрізняють живе від простого механізму».
«Візьмемо протилежне: отримаємо три засоби, які назвемо, якщо хочете, повторенням, інверсією, інтерференцією серій».
«Пози, жести та рухи людського тіла є смішними настільки, наскільки це тіло викликає у нас уявлення про простий механізм».
«Кожен характер комічний за умови розуміння під цим, що він є сталим у нашій особі, маючи те, що є в нас від раз і назавжди змонтованого механізму, здатного функціонувати автоматично»[21].
Визначивши характеристики комічного, Берґсон приписує йому асоціальний характер, що вимагає нормалізації або корекції через покарання, що виражається в формі соціального, символічно агресивного жесту; йдеться про сміх.
• Так, на його думку, смішними є всілякі вираження задубіння, автоматизму та недоладності, що спостерігаються у суб’єкта і загрожують суспільному життю, втім, не загрожуючи його виживанню.
Сміх як своєрідна символічно-соціальна санкція має за функцію їх придушити, відтак запобігти їхній новій з’яві. Сміх більш-менш широко задіяний у системі соціального контролю всього суспільства.
«Неповороткість комічна, і сміх потрібен для її покарання».
Ці роздуми про сміх і смішне закладають основи нової концептуалізації; завдяки Берґсону тепер маємо справу з соціальною теорією, до якої ми повернемося в Четвертому розділі, присвяченому соціокультурним аспектам.
8. Теорії сміху, що стали класичними
А. Попередні зауваги. — На завершення цієї філософічної подорожі наведемо декілька ремарок.
Згадані автори, міркуючи про сміх і смішне, насправді не відповідають усі як один на однакові запитання, яких доволі багато. Що таке сміх? Як ми сміємося? Хто сміється? Чому люди сміються? З кого, над чим? Хто викликає сміх? З ким ми сміємося? Де і коли? Які індивідуальні та соціальні функції сміху і смішного?..
Крім того, одне й те саме запитання залежно від автора стає предметом осмислення неоднакової якості.
Нарешті, концепції наших філософів і літераторів не тільки теоретичного характеру, адже багато хто серед них висловлював також оцінні судження, або схвальні, або ж осудливі.
Хай там як, більшість наших мислителів пов’язують сміх із радістю та задоволенням, надаючи привілейованого значення лице-вокальному вираженню для позначення позитивного настрою або афекту (Платон, Цицерон, Квінтиліан, Рабле, Декарт, Гоббс, Вольтер, Кант, Шопенгауер, Бен). Сміх їм видається, так само як розум, винятково людською рисою.
Характер оцінювального судження розділяє авторів на «прибічників сміху» й огудників.
• Серед прибічників сміху зазначимо латинян, які вважають його ефективною соціальною зброєю; гуманістів Відродження разом із Рабле, які визнають за ним оздоровчу та терапевтичну функцію; Спінозу, який надає сміхові містичного виміру на противагу глузуванню; Вольтера, Канта і Берґсона, хоча вони визначають чесноти сміху з різних мотивів, одні — фізіологічних, а Берґсон — соціальних.