• У таборі огудників більшість звертала увагу на агресивний, садистичний вимір сміху та насмішки. Згадаємо Платона, який розглядає сміх як форму потворності, не позбавленої небезпеки; адже той, хто сміється, перебуває в позиції втрати самовладдя й рівноваги.
Крім того, до цієї групи треба віднести отців християнської церкви, а також Декарта й Гоббса, які засуджують насмішку та властивий їй сміх.
Після цих попередніх зауваг підсумуємо основні теоретичні концепції сміху.
Б. Основні класичні теорії.
• На запитання «чому ми сміємося?» намагаються відповісти чотири основні теорії:
— теорія почуття вищості та заниження смішного предмета (названа також моральною, або песимістичною, теорією);
— інтелектуалістські теорії (теорії контрасту й невідповідності);
— психофізіологічна теорія, або теорія розрядки;
— теорія Берґсона (соціальна теорія).
а) Теорія почуття вищості й заниження смішного предмета підтримується греками (Платон, Аристотель), римлянами (Цицерон, Квінтиліан), Декартом, Гоббсом, Беном, а також імпліцитно Берґсоном.
Сміх виражає втіху, пов’язану з раптовим почуттям вищості щодо «предмета», який став смішним, бо його значення применшили і знецінили.
Тоді смішними й сміховинними стають будь-яка фізична, розумова, моральна, соціальна «потворність», усі теперішні недоліки в іншому чи минулі в самому суб’єкті, що сміється.
б) Теорія контрасту й невідповідності (інтелектуалістські теорії) підтримується насамперед Кантом, Шопенгауером, відтак частково Гоббсом, Спенсером, Беном.
Суб’єкт сміється внаслідок раптового й неочікуваного сприйняття — в певній особі, предметі, ситуації — нісенітниці або суперечності, йому видається смішним оце розходження між нинішніми одночасними репрезентаціями — абстрактними й конкретними.
Кант особливо наголошував на абсурдності й різкій зміні уявлень розуму, спричиненій жартом, тобто на контрасті, що зненацька виникає між репрезентацією, яку очікує свідомість, і репрезентацією, що стається несподівано.
І неможливо не згадати динамогенічний вплив сміху на тілесне життя.
в) Психофізіологічна теорія, або теорія розрядки Спенсера. Тут сміх виникає внаслідок раптового переходу від одного інтенсивного психічного стану до іншого, менш сильного, а отже, за такої ситуації або випадку, що створює різкий низхідний контраст. Тоді сміх спричиняє «виплеск енергії», яка була заблокована на психічному рівні і надмір якої виштовхується через поведінковий, лице-дихальний шлях сміху.
Поняття розрядки або послаблення напруги також використовує Бен.
Утім, Спенсер, пояснюючи процес розрядки, не говорить про афект задоволення, пов’язаний зі сміхом, а також про специфіку шляху витікання енергії, яким є сміх.
Однак його заслуга в тому, що він розглянув сміх як процес вивільнення, що має «гомеостатичну» функцію, — цю ідею підхопить Фройд у своїй психоекономічній теорії сміху.
г) Теорія Берґсона, очевидно, є частиною теорії почуття вищості й заниження смішного предмета, бо унаочнює задубіння, автоматизм і недоладність, характерні для комічного, й відсилає до потворності, про яку говорили античні автори, і недоліків, зауважених Гоббсом.
Однак Берґсон робить особливий наголос на сміху як соціальному жесті, що карає й виправляє неповороткість, автоматизм і недоладність, що загрожують гармонійному суспільному життю. Так, розташовуючи сміх у його природному середовищі, яким є соціальне та культурне життя будь-якої групи, він надає йому чіткої функції, а саме — участі у соціальному контролі.
Очевидно, кожна теорія прояснює якийсь один з аспектів сміху. Але насамперед, як бачимо, переважає консенсус щодо зв’язку між сміхом і задоволенням, радістю.
Сміх є одним з особливих виявів афекту радості. Тому радісний сміх відрізняється від глузливого чи знущального. Зазначимо, до речі, що в латинській мові є лише слово, що позначає сміх (risus), тим часом у Біблії вживаються два терміни: sâhaq (позитивний радісний сміх) і lâhaq (глузливий сміх); так само у греків слово gelân означало «сміятися», а katagelân — «насміхатися».
Навіть більше, за певних обставин сміх наділений агресивним, садистичним виміром, який деякі автори відкидають або засуджують. Ідеться про сміх насмішки, глузування, які виражають іншу форму задоволення. Теорія почуття вищості розташовує сміх у структурі соціальних стосунків, де утверджується нарцисизм і агресивність сміхуна.