Акустичні стимули (5–6 місяців) є переважно материнськими вокалізаціями типу «бум, бум, бум», ляскання губами тощо.
Близько 6–7 місяців відбувається поєднання обох типів.
— У другому кварталі візуальні стимули, прості та складні (маючи деякі риси несумісності, здивування і новизни, наприклад, коли матір, наближаючись до дитини зі схованим обличчям, куйовдить волосся, плазує по землі, перевалюється як пінгвін, смокче пляшечку немовляти), як і «соціальні» стимули (за терміном Сруфа), тобто ритуальні ігри, як-от «ку-ку!», «лізе рак-неборак» або «от упіймаю тебе», виявляють свою операційну вищість над тактильно-руховими й акустичними стимулами. Спричинення сміху цими останніми, що завжди можливе, вимагатиме, зокрема, введення елементів сюрпризу і непередбаченості у знайоме повторення дій, що стали майже механічними.
Серед соціальних стимулів, наприклад, у грі «ку-ку!» «кожен повтор гри відтворює опозицію зникнення/віднайдення, — пише П. Емар. — Спершу вдають, що прощаються. Ця симульована відсутність породжує напруження, інколи болісне, навіть тривожне, після чого настає сміхова розрядка… Гра залежить від цього легкого, стерпного страху, який завдають для сміху».
Гра «от упіймаю тебе» є грою переслідування/втікання, яка «неявно відтворює втечу від великого злого вовка» (П. Емар).
Стикнувшись із цими ситуаціями-стимулами, немовля поступово переходить від пасивної до активної позиції, передчуваючи кінець відомого і знайомого стимулу вигуками «завбачливого сміху», прагнучи його відтворити.
— На другий рік активність дитини дозволяє їй створювати й відтворювати стимулюючі ситуації, що викликають її сміх. Ми вже спостерігаємо самостимуляцію: Адрієн (1 рік) затискує очі руками, а відтак прибирає їх і сміється, щойно почує: «Де ж Адрієн?» (П. Емар).
Так дитина може легше впоратися з невідповідностями і новинками завдяки своєму більш розвинутому когнітивному та психоемоційному рівню.
— У старшої дитини переважає бажання «багато гри» і «трансгресії Над-Я» (дитяча лайка «фу-кака!» — caca-boudin). Вона відіграє роль сигналу до початку гри, запрошення до ігрової взаємодії, яке спостерігається також у приматів. Сміх, що циркулює в соціальній взаємодії, у групі, становить для дитини потужний інстинктивний стимул до рухового акту.
4. Збірні роздуми. — Ці ситуації-стимули мають вписуватися в «позитивну» емоційну атмосферу, так би мовити, «плавати» в ній, що дає почуття упевненості. Вони задіяні в ігрові інтеракції з одним чи кількома знайомими (мати–дитина, батьки–дитина), налагоджуючи співучасть з малим. У цій грайливій і заспокійливій атмосфері стимули, містячи (на когнітивному і психоемоційному рівні дитини) адекватну дозу безглуздя, новизни, страху і знайомого, породжують пік психічного напруження, розпружуючись завдяки сміхові, згідно з механізмом напруження–розслаблення, що лежить в основі цієї поведінки. Однак сміх дитини виражає також задоволення і радість життя, почуття психічної безпеки, радість бути й взаємодіяти зі своєю родиною, втіху від досягнень (рухових, наприклад) або трансгресії Над-Я (галас, «фу-кака»).
Якщо сміх немовляти інтегрується до розвитку системи напруження–розслаблення, він вписується також у розвиток системи задоволення–незадоволення.
Віднині сміх дитини дозволяє передбачити виникнення таких зв’язків, як сміх–гра, сміх–гумор, сміх–невідповідність, сміх–страх, сміх–безпека, сміх–задоволення. Зв’язок сміх–гра спостерігається у молодих і дорослих приматів.
Загалом, розглянуті нами фізіономія та онтогенез виявляють подвійний процес: дозрівання (мозкового, сенсорного, когнітивного, психоемоційного) і постійних взаємодій дитина–довкілля (досвід із полегшувальним ефектом), включаючи водночас емоційно позитивну, безпечну атмосферу, більш чи менш багате на стимули середовище та ігровий настрій у родині.
Розгляд походження та еволюції сміху потребує звернення до низки певних понять і концепцій, що їх застосовують в етології і які дозволяють краще зрозуміти статус сміху в природній історії міміки обличчя.
1. Попередні поняття
A. Поява лицевої демонстрації у ссавців. — Вирази обличчя вимагають розвиненої системи лицевих м’язів.
Ця система відносно проста у холоднокровних хребтових (риби, амфібії, рептилії) і до певної міри у птиць. Їхня лицева мускулатура більш-менш обмежується м’язами, що регулюють роззявляння і затуляння рота, очей, носових отворів.