Хоча, згідно з класичною традицією, у морфологічній площині вони становлять дві виражальні форми різної інтенсивності, фактично сміх і усмішка мають різне філогенетичне походження і є відповідями на якісно різні мотивації.
На думку всіх авторів, форма «розслаблене обличчя — розтулений рот» може розглядатися як ритуалізація навмисного руху покусування, характерного для гри, зокрема, у приматів, що дозволяє їй набути функції сигналізації, яка сповіщає родичів про ігровий характер соціальної взаємодії, теперішньої або майбутньої. Гра полягає насамперед у бійках і «непогамовних переслідуваннях».
Людський сміх виникає як результат ритуалізації, про яку ми згадували вище. Формально гомологічний до «розслабленого обличчя — розтуленого рота», він, очевидно, гомологічний також функціонально, як свідчать етологічні дослідження соціальних взаємодій усередині груп дітей. Справді, сміх сильно корелює з іграми у дітей. Він сигналізує і супроводжує ігрову взаємодію.
Однак чи спостерігається він якраз в ігрових взаємодіях агоністичного типу, як у випадку приматів? Чи досі він зберігає свою первісну агресивну мотивацію? Конрад Лоренц[38] уважає саме так і виправдовує це морфологією міміки (розтуляння рота, виставляння зубів).
У дорослих, якщо «уподібнити» комічне до складної соціальної, радше «агоністичної» гри або до ігрової техніки символічної агресії «родичів», то зв’язок сміх–комічне може утворити гомологію зв’язку «розслаблене обличчя — розтулений рот» — ігрова агоністична взаємодія приматів.
Хай там як, немає сумніву, що сміх і його філогенетичний попередник «розслаблене обличчя — розтулений рот» тісно пов’язані «фенотипічно» і функціонально.
3. Елементи порівняльного онтогенезу в людських немовлят і шимпанзе на основі спостережень Джейн Ван Лавік-Ґудолл[39]. — Вочевидь «філогенетично ігрове» вкорінення людського сміху також підтверджується дослідженнями порівняльного онтогенезу сміху в людських немовлят і шимпанзе. Ігрові взаємодії мати–немовля у цих двох видів, імовірно, починаються з тієї самої сенсорної модальності (дотик) і однакових моторних схем (зокрема, лоскіт).
Однак у людей відбулася сенсорна еволюція і збагачення ситуацій, що приводять до ускладнення ігрових стимулів, тимчасом як у шимпанзе тактильно-рухові стимули й далі переважатимуть і вписуватимуться в численні ігрові моторні схеми (зокрема, агоністичні).
Під час перших ігрових обмінів між матір’ю і дитиною «вигулькне» в порівняний вік (11–12 тижнів для шимпанзе, 12–16 тижнів для людини) лицьова міміка, що формується внаслідок реакції на тактильні й особливі стимули, характерні для типу взаємодії та виду взагалі.
Йдеться про «розслаблене обличчя — розтулений рот», що супроводжується кількома дрібними видихами, уривчастими й злегка вокалізованими у шимпанзе, і першим сміхом у людини.
Лицева міміка, вписуючись онтогенетично в ігрову взаємодію, залишиться у трохи старших шимпанзе сигналом гри, тимчасом як у людей вона сигналізуватиме також і про інші мотивації, наміри й обставини.
Виходячи з цих міркувань, цілком припустимо визначити наявність ранньої онтогенетичної гомології, що є вагомим аргументом на підтримку тези про контекстуальну гомологію (гра), яка додається до поведінкової гомології.
Третій розділ. Причинові зв’язки сміху
Дослідження причинових зв’язків розглядає дію двох категорій чинників, що сприяють зародженню сміху:
• зовнішні чинники або стимули, що інстинктивно викликають руховий акт, які приводять до сміхотворного і стосуються антропологічного (а також психоаналітичного) дослідження;
• внутрішні чинники, що впливають на психічне та мозкове витворення сміху, як і його рухове здійснення (лицеве, дихальне, голосове).
Механізми психічного та «мозкового» витворення не можна прояснити без даних неврологічних, психіатричних дисциплін і психоаналізу; при цьому етичні міркування забороняють нам, звісна річ, будь-які експерименти над людьми.
Патологічні випадки, що мають справу з дисгармонійними і дисфункціональними клінічними аспектами сміху, ставлять подвійне запитання: питання патофізіології, яка є предметом дослідження неврологічних дисциплін, і питання психопатології, порушене психіатрією і частково вивчене в психоаналізі. Звідси патологія постає як привілейоване підґрунтя, на якому можуть висуватися припущення фізіологічного порядку. Крім того, ми можемо претендувати на евристичне звернення до патології, досліджуючи внутрішні причини нормального сміху.
39
J. Van Lawick-Goodall, Les relations mère-enfant chez les chimpanzés qui vivent en liberté,