1. Основні критерії патологічних форм сміху. — Для таких авторів, як Блек[40] і Ашкеназі[41], сміх уважається патологічним за наявності однієї з таких характеристик:
— Його інтенсивність і тривалість надмірні та непропорційні, якщо порівняти з інтенсивністю та тривалістю стимулу, що спричиняє інстинктивний руховий акт; це може вказувати, зокрема, на «несправжність». Зазвичай на інтенсивність сміху впливає інтенсивність стимулу, його тривалість, а також певна кількість ситуаційних, соціальних факторів, як-от сміх у групі, під час дружньої зустрічі або свята.
— Він «неконтрольований», «непогамовний». Як у разі попередньої характеристики, викликає нестримний сміх. Він недоречний, виражається під час «об’єктивно» несмішної ситуації або навіть у контексті, протилежному сміхові, тобто коли йдеться про біль, сум, гнів. Отже, він суперечить самій ситуації і є «неадекватним».
— Він виглядає немотивованим, не пов’язаним зі стимулами, які можна виявити і визначити в середовищі його появи. Отож існують стимули, що походять із психічного життя сміхуна!
— Нарешті, ми можемо згадати відсутність емоційного тону (неефективність сміху), коли його зводять до простої міміки.
2. Неврологічний сміх[42]. — Неврологічний сміх трапляється нечасто, на відміну від сміху психіатричного. Неврологи виявили велике розмаїття хворобливого сміху (лобовий сміх, епілептичний, геміплегічний, скроневий, гіпоталамічний, псевдобульбарний), що дозволяє сформулювати деякі міркування щодо «мозкового» творення нормального сміху.
Так, топографічні дані дають нам деяке уявлення про суттєву участь коркових структур (лобових і скроневих), лімбічної системи, «центренцефалічних» ділянок (таламус, хвостате і лінзовидне ядро), гіпоталамуса та стовбура головного мозку.
Фізіопатологічні модальності бувають двох порядків: хворобливе вивільнення під час дефіцитного синдрому та роздратованість, пароксизмальна стимуляція нейронів.
Сміх стовбуровий (з пошкодженнями пірамідальних, більш чи менш екстрапірамідальних, мозочкових шляхів, а також ретикулярної формації по низобіжній лінії зв’язку), сміх геміплегічний (з пошкодженням пірамідального шляху та парапірамідальних шляхів) і сміх лобовий (з відімкненням премоторної, зокрема передлобової, зони головного мозку) залежать від процесу хворобливого вивільнення. Тоді як епілептичний сміх корелює з первинною критичною розрядкою хворобливого кортикального центру, який далі поширюється на різні кортико-підкортикальні, навіть середньомозкові структури.
Різні зачеплені центри та ефекторні шляхи (пірамідальні, екстрапірамідальні, мозжечкові), що звільняються від патології, їхні зв’язки і відповідна роль кожного в «мозковому» творенні сміху (програмування зв’язку сміх–сміхотворне задоволення, моторна організація, зародження відчуття задоволення, мозково-рухове здійснення з координацією різних нейром’язових ефекторів) породили багато гіпотез у формі фізіологічних моделей, синтез яких ми подамо трохи далі.
3. Психіатричний сміх (див. праці д-ра Е. Смаджа). — Класифікація сучасних авторів доволі однозначна і поділяється на три нозографічні категорії:
• сміх шизофреніків (без марень і з мареннями);
• маніакальний-гіпоманіакальний сміх;
• істеричний сміх.
Поєднаємо сміх із шизофренічними мареннями та галюцинаціями, а також сміх із вродженою розумовою відсталістю.
Якщо неврологічна патологія дозволяє, внаслідок ушкодження, виявити наявність центрів і привілейованих особливих шляхів, що відповідають за мозкове творення сміху, то психіатрична патологія дозволяє нам проникати, через психопатологічну проблематику, саме у складний психічний вимір сміху. Маючи стільки модальностей «ментального кодування», він свідчить про таке:
• втручання можливих внутрішніх стимулів (галюцинації, маячливі ідеї);
• експансивність настрою, що супроводжується психічним і психомоторним збудженням;
• імовірне вимкнення програми «сміх — сміхотворне задоволення»;
40
D. W. Black, Pathologie laughter, a review of the literature,
41
J. J. Askenasy, The functions and dysfunctions of laughter,
42
É. Smadja,