Розглянемо їх по черзі:
1. «Комічне, — пише Ґійомен, — не може розглядатись як об’єктивне явище, прив’язане до матеріальної ситуації. Це подія психічного характеру, яка дістає своє вмістилище в тому, хто насолоджується комічним. Звичайно, трапляються об’єктивні або дискурсивні ситуації різних комбінацій, які мають особливу здатність спричиняти комічний ефект. Але це лише статистичні збіги або повтори, які дають лише зовнішнє пояснення й аж ніяк не глибинне розуміння комічного явища. Комічне завжди залежить від способу сприйняття стимулів від спостережених ситуацій або почутих слів, і саме на цьому рівні має вивчатися його походження і ставитися питання його специфіки».
• Цей пункт потребує деяких зауваг. Справді, помістити комічне всередині індивіда, який ним насолоджується, видається цілковито новаторським у вивченні природи цього явища. Ми радше звикли розглядати його ззовні суб’єкта, що сміється, проводити інвентаризацію «класичних» технік, як і «інваріантних» тем, що становили предмет розмислів філософів, як-от Берґсона зокрема. Антропологічне, етнологічне дослідження комічного ставить комічне також у чітко визначені соціокультурні рамки з їхніми культурно та історично зумовленими особливостями.
Однак один із фундаментальних внесків психоаналізу — надання феномену комічного його психічного виміру, якого йому бракувало і який повертають йому по праву.
Навіть більше, Фройд уже піднімав цей аспект щодо дотепу, наголошуючи на психічних умовах слухача дотепу, а також на психічних умовах глядача комічного феномена.
Отож до цього списку важливо додати і його.
2. Другий пункт стосується психічної динаміки, що діє в комічному процесі.
«Комічне почуття, — пише Ґійомен, — народжується з перипетій такої участі, що, вочевидь, виражається в раптовому перериванні невинної сатисфакції, яка несподівано стикається з повною афектами репрезентацією, в яку спостерігач, як відчуває, несвідомо й неявно опинився втягнений, але з якої йому невдовзі вдається звільнитися. Психічна економія стримання, про яку говорить Фройд, тоді походить з енергії, яка була задіяна в момент переривання і яку повернення до спокою робить непотрібною, тож вона радісно витрачається на сміх».
• Поза сумнівом, не випадково, що розтрата цього енергетичного стримання здійснюється моторним лице-вокальним шляхом, тобто тілесною, оральною опорою ідентифікації, що дозволяє за допомогою відкривання рота і вокалізації уривчасте виштовхування «поганого, комічного, токсичного, попередньо втіленого об’єкта».
3. Третій пункт наголошує на ролі потягу до смерті й агресивності, що постійно циркулює в «комічній взаємодії» між жертвою (комічним об’єктом) і переслідувачем (спостерігачем, тим, хто сміється над комічним).
Автор підкреслює поширеність передгенітальних, анальних, уретрофалічних елементів і об’єктних, посутньо садомазохістських стосунків, де сам загальний процес є регресивним.
За його твердженням, комічне передбачає насамперед сингулярне і змінне у своїх формах (фарси, каламбури, жарти, дотепи) розв’язання конфлікту між потягом до життя і потягом до смерті; сміх, експансивна нарцисична міміка, засвідчуючи гостроту життя, може вважатися перестрахуванням проти смерті. І сексуальність, лібідо, на думку автора, тут є лише «елементом поверхні».
4. У четвертому пункті автор розглядає роль третьої сторони в комічному процесі, як вона була конкретизована Фройдом на прикладі дотепів. Звернення до третьої сторони (особи чи групи) проясняє соціальний вимір комічного процесу і ставить питання його психічної ролі. Отож у ній він вбачає три головні функції:
• третя сторона є необхідним гарантом можливості проективного дистанціювання після початкової фази ідентифікації;
• третя сторона, або група, виконує функцію зняття вини; це відбувається за допомогою змовницького розподілу між ними потягу «садистичного переслідувача», здійснюючи проективне вигнання «жертви» комічного;
• посилання на третю сторону також може поставити сміхуна в позицію звільнювача або ж нарцисично підвищувати ціну (лідер, який утілює колективний Ідеал-Я).
Ці три функції, які наводить автор, впливають одна на одну, але психоаналітик уважає, що найнагальнішою і найзагальнішою є перша.
5. П’ятий пункт стосується сміху, який Ґійомен розглядає як тілесну опору комічного. Він виявляє три типи сатисфакції, пов’язані зі здійсненням сміху: сатисфакції задоволення від розрядки, яка дає відчуття загального розслаблення; сатисфакції задоволення від функції, що випливає із застосування моторного лице-вокального шляху; нарешті, сатисфакції задоволення від самовладдя й контролю, від комічного об’єкта, «виштовхнутого потужними поштовхами».